У вашій блакитній кімнаті,
Де вечір в квадраті вікна,
Ви знову замкнулися в хаті
І знову, як вчора, одна!
І т. д. і т. п. Таких віршів тепер скільки завгодно.
Цей вірш я їй показав.
— Що то за дурниці! — сказала вона. — На біса вони мені здалися? Ви краще мені парасольку віддайте!
Взагалі, натура в неї була високо-поетична. Літературної освіти було в неї теж досить. Одного разу ми проходили бульваром.
— Що це таке?
— Це, Вірочка, — кажу, — пам'ятник Пушкінові.
Вона мрійно подивилася на нього й зідхнула:
— Такий молодий і уже генерал…
Я вирячив на неї дві пари очей (плюс окуляри).
— … бо-ж пам'ятники становили раніш лише генералам! — авторитетно заперечила вона.
Більше літератури ми з нею не зачіпали…
Але ми наближаємось до суті.
Одного ранку її чоловік запакував чамайдан, чмокнув повітря десь у районі її потилиці й сказав:
— Не сумуй, Вірко, я буду за тиждень. Їду у відрядження.
І поїхав.
Думка, що вона тепер сама, мене цілий день хвилювала, — але, крий боже, жадних поганих гадок у мене не було! Це — ні.
