Насунувся вечір. Було це влітку. Ми напилися чаю на веранді. Їли ми завжди за спільним столом — лямпа чадила, комашня лізла і на світло, і нам у носи. Побалакали, — і розійшлися спати, коли заспівали півні.
Ліг я у своє ліжко. Лежу годину, другу, третю, — не спиться. Лежу й бачу перед собою в темряві Вірочку, губи шепотять її ім'я; кілька разів підводився, брав з-за шафи вкрадену парасольку, цілував обережно, попереду знявши з неї павутиння, й знову клав її на місце. Сентименти… Ну, та добре.
Лежу та думаю:
— Щоб його таке зробити для своєї Вірочки. Якого б сюрприза їй приготувати. Лежить вона за кілька кімнат од мене, бочком, у теплому ліжку. Кулачки під щокою, ніженьки під животик підгорнула… Щоб таке пригадати, щоб вона прокинулася вранці й зраділа?
І схопився я з ліжка, навіть окуляри забув надіти, вистрибнув у вікно, — а вікно моє виходило в сад, де на клюмбах цвіли прекрасні квіти, що (не знаю як там у ботаніці) звуться „табаком“. Вдень вони сплять, — як оце зараз моя Вірочка, — а вночі розкриваються й так пахнуть, що мертвого розворушать і витягнуть із землі.
Пішов я босий по клюмбах. Ніч уже наближалася до світанку. Був липень, — повітря насичене запахом „табаків“ та того незвичайного росяного запаху, що буває на ранковій зорі в липні місяці.
