Ковзаючи босими ногами у вогкій траві, нарвав я чималий букет отих „табаків“, зав'язав мотузкою, узяв шматок папірця, написав на ньому: „від нічного ельфа“ — і пішов шукати її вікна. У відчинене вікно хотів я кинути букета, щоб потрапив саме на її ліжко. Знав я, що її вікно п'яте від рогу. Одрахував я п'ять вікон, став навшпиньки, кинув у вікно букет, прислухався: на щось м'ягке впав і швидко хода!
Мріючи, як оце вона спросоння бере гарячими руками вогкий росяний букет, як вона притискає його до вигаптованої сорочки на грудях, як вона всміхається заспаними оченятами, як вона оцей букет цілує, — я цілком задоволений пішов до себе спати й спав, як зарізаний, — аж до десятої.
Вранці прокинувся, вмився й пішов чаю пити. На веранді вже сидять усі свої, чай п'ють, — і вона тут. Придивляюсь я до неї, але вона нічого, і гадки не має. Сидить, чай сьорбає й жваво розповідає, що вона знайшла собі нову пралю, що бере „так дешево, так дешево й миє так гарно, так гарно, що просто жах!“
— „Ну, — думаю, — знаємо твою пралю! Це ти тому, що тебе дуже збентежила моя поява. Нічого“! — Сів я, й собі чаю наливаю.
Тільки доторкнувсь до чаю — дивлюся, із кімнат на веранду виходить наш співмешканець, — з нами тут мешкає, — мій ворог Володька… Я забув вам про Володьку сказати. Це був негарний, ластатий хлоп'яга, рудий, як жар,
