язик — гостра бритва. Він теж залицявся до Вірочки й користався з кожної причепки, щоб мене зневажити, на порошок стерти — і все дотепами. Я його язика, як вогня боявся!
Заходить Володька якийсь заспаний, тоскний, з нездоровим жовтим обличчям, нечісаний, чалапає хатніми черевиками, чухає пузо, позіхає, як голодна акула і відпльовується через кожне друге слово. Ну, і пика ж, бодай тобі. Мавпа, ну чисто мавпа. І як це Вірочка може з ним не то, що розмовляти, але й дозволяти йому дивитися на неї? А дивиться він завжди на неї нахабно так, цинічно.
— Що з тобою, Володько? — питає його хтось із нас співчутливо. — Що в тебе за вигляд? Тебе побили?
— Та, ну його, — одмахнувся він рукою й сплюнув. — Чи переївся я вчора чого, чи щось інше, тільки в мене зі шлунком знаєш теє… Цілу ніч мандрував!.. Да! — несподівано пожвавішав він. Така зі мною халепа вночі скоїлася, що просто сміх… Сиджу оце я вночі в одному затишному кутку, в голові такі сумні думки і, — раптом, — щоб ви думали? — крізь одчинене вікно великий росяний букет повз мій ніс та в пісуар — бух! Взяв я букет, бачу причеплена записка. Читаю „від нічного ельфа“. Ну, думаю, дякую, не чекав. „Ельфа, ельфа, — думаю, — краще б ти мені на своїх прозорих крильцях замість оцих дурних квітів, рицинки трохи приніс!..“
