мов Ляокон скручений змією в тих путах вєть ся.
В усіх своїх повістях Франко не тільки що відкриває нужду, горе, кривду людини, він дуже часто вказує дорогу якою іти, вказує як боротись. Франко бачить, що народ серед сих проклятучих обставин опинив ся на бездорожі, що він не знає, куда і як поступати. Одначе Франко бере сей народ в обійми, дає йому свою душу, виливає її в поезію і вказує йому дорогу словами:
Ори, ори й сьпівай ти, велитню, закутий
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гніт, опадуть з тебе пута
І ярма всіми порвемо.
Так! Полились його слова голосом срібних струн арфи херувимів. Потекли, розсіялись краплинами перел-роси. Падали в серце прозьбою любки; слезами матери. І пекли холодні душі огнем пімсти, борби за свободу і волю. Бо по Шевченкові не має більшого мистця слова над Франка.
Від його слова бє чаром весняних цьвіток ліса, в його слові чуєш шелест крил білих голубів, його слово роздирає твою душу голосіням дитини сироти, його слово се голос зловіщий голодної товпи, слово його тяжкий сум осінного вітру в степу і грізний вереск битви і його слово се голос пророка.
Він в своїй поезії торкнув найціннійші струни душі людини: любов до людий і до правди. В своїх творах все житя кличе людий до вселюдських ідей.
