Чого тільки не торкнеть ся, за яку тему не візьмесь, усюди у него виходить з глубоким артизмом. І от його око попадає на таке маленьке, незамітне місце в староруських літописах, як: Жени русскія восплакаша ся. І він іде за далеким гомоном тих слів літописця з перед віків:
Де не лили ся ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі,
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині
Чи то в козаччині, лядчині, ханщині, панщині,
Ріднії сльози жіночі?
Скільки сердець розривалось ридаючи,
Скільки звялили стражданя!
А якже мало таких, що міцніли складаючи
Тисячолітні риданя.
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й стиха міркую:
Скільки сердець тут розбитих, могил тут [розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?…
Тут знова висуваєсь картина. Картина глубокої невільничої розпуки, резіґнації жидівського народу.
|
На ріці вавилонській — і я там сидів, |
