муліровці — зовсім инакше: «азіятський ренесанс це епоха європейського відродження плюс незрівняне, бадьоре й радісне греко-римське мистецтво».
Тут уже «свет светит с Запада» не тільки сьогоднішнього, а й давно минулого.
Проте, в даному разі, нам зовсім байдуже, звідки має спалахнуть бурхливе сяйво пролетарського мистецтва. Зі Сходу — так зі Сходу. З Европи — так з Европи. Згодні на все. Не хочемо ми на цих суперечностях спинятись, тим паче, воні в усій теорії Хвильового становлять такий нечуваний хаос, що ніякий бог не потрапив-би й за рік створити будь-який світ. Також нікого не обходить і те, хто перший, в розумінні національности, «зійде на гору Гелікон і поставить там світильник Ренесансу», висловлюючись урочистим і пишним словом Хвильового.
Як що китаєць перший доскочить, — хвала йому. А коли українець, — дві хвали.
Нас може, коли підходить до справи науково, цікавити виключно те, хто буде виразником і активним творцем азіятського ренесансу, в класовому розумінні.
Відповідь одна — пролетаріят. На цьому непохитно стоїть і Хвильовий.
Так от, щоб створити своє пролетарське, нове мистецтво, щоб воно розцвіло у буйному азіятському ренесансі, пролетаріят «мусить звернутись до зразків античної культури», повинен, — до всього своєрідного, оригінального й нового під кожним поглядом, що створить сам пролетаріят, — узяти на допомогу собі з архиву людства ще й греко-римське мистецтво.
Чому саме мусить робити це пролетаріят?
У Хвильового відповідні ніякісенької немає, жодного аргументу. Неможна-ж уважати за доказ те, що епоха античної культури має запах нашої епохи», або
