«що навіть у буржуазній Франції недавно виник неокласицизм, чи те, що «для романтики вітаїзму неокласицизм та потрібний, як і сама віра в правду великого азіятського ренесансу».
Це-ж не аргументація, а звичайнісеньке «чревовещательство» і дешеве пророчество». І ніхто-ж не захоче бути подібним до того попа з священого писанія, що казав: я верю потому, что єто чепуха».
Ми вже вище подали наші й чужі міркування про те, яке місце займає антична культура в історичному процесі, взагалі.
Трохи спинимось спеціяльно на грецькому мистецтві.
Що звідси міг-би взяти для себе пролетаріят за зразок?
Одисею? Іліяду? Перенести звідти в нашу добу «прыжка из царства необходимости в царство свободы» — формальні елементи цих епічних творів? Чи елементи свідомости, психології, філософії, мітологічного обожнювання природи тої епохи? Епохи, про яку Гаузенштейн так говорить: «вона (егейська культура, Я. С.) является все же етапом феодальной и, прежде всего, весьма монархически заостренной хозяйственной и общественной организации. Гомер, епос которого служит литературной формулировкой того мира, излагает факт и одновременно с патетической простотой выводит из него социальную мораль древне-егейской культуры: должен быть один царь, один господнн. Весь мир Илиады и Одисеи — это мир властителя определенно феодального типа» («Искусство и обшество», ст. 56, 57 і далі).
Так чи не на цих зразках будувати пролетаріятові своє мистецтво азіятського ренесансу? Чи не їх брати за чинник свого відродження, точніше — народження в галузі художньої культури?
