Думають звичайно наші люде, що Україна увійшла у зносини з Московщиною перший раз тодї, як Богдан Хмельницький 1654 р. піддав Україну „під протекцію“ московського царя. Се невірно. Вже 1169 р. московсько-суздальський князь Андрій Боголюбский напав на Київ, зруйнував та ограбив його немилосердно, а людей вирізав або взяв у полон. Коли-ж коло 1250 р. прийшли зі сходу, з азійських степів, Татари й осїли над Чорним морем і в Криму, тодї московські „великі князї“, а потім „царі“ підмовляли Татар раз-пораз нападати на Україну. Робили вони се тому, щоб наш народ слабів і тим лекше став добичею Москви. Особливо-ж дїяло ся се в XV столїттю, коли ханом кримських Татар став Менглї-Герай, що був великим приятелем московського великого князя Івана. Ось так 1482 р. за намовою Івана напав Менглї-Герай на Київ, здобув його й ограбив, а зрабовані в Софійськім Соборі золоту чашу й золотий таріль післав свому приятелеви Іванови в дарі. Року 1485 і 1487 Кримцї, знову підмовлені Іваном, пустошать Поділлє; 1489 р. руйнують вони Київ і пустошать через пів року Київщину, а 1490 р. нападають на Поділлє і Волинь. Отсї напади повторюють ся опісля рік-річно.
Се татарське лихолїттє, яке на нас наслала Москва, пригадують нам ще нинї народнї піснї з того часу. Тяжкі то мусїли бути часи, коли такі піснї народ ще й тепер співає. Багато маємо сих пісень, але тут подамо лише дві:
Зажурилась Україна, що нїяк прожити, —
Витоптала орда кіньми маленькії дїти.
Ой! маленьких витоптала, великих забрала,
Руки назад повязала, під хана погнала.
А друга пісня така:
За річкою огнї горять,
Там Татари полон дїлять.
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долинї бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї оркан вєть ся,
А по ногах ланцюг бєть ся.
А я бідний з дїточками
Піду лїсом стежечками.
