Шило. — Тут і ковбаса і чарка, а в нас їде сварка.
Шпонька — (дивиться вхітно на пляшку) — Ох, ох!
Шило — Оце б ми як перше: „будьмо, та будьмо“, та ковбасці дорогу промочували, а то…
Шпонька — (з під лоба). — А хто ж винен?
Шило — Ти ж почав.
Шпонька — Не я, а ти. Я сказав тільки, що Хапай поніс, а ти й почав: „і брешеш, і такий ісякий“ і дворянство зачепив…
Шило. — Та цур йому згадувати; обоє — рябоє. Знаєш що пане-брате? — (Встає і булькає пляшкою). — Помиримось! Чи не гріх такий на старість братерство ламати?
Шпонька — (тихо). — Воно й справді, чи не гріх.
Шило - (підходить і нюхає ковбасу). — Та ну бо вже, годі! Подивись мені в вічі!
Шпонька — (на бік) — Чи помиритись? Га? (Встає й дивиться в землю).
Шило — Ну ж, зведи очі! Адже я до тебе встав…
Шпонька — (потиху підводить очі, а далі рішучо). — Помиримось! Нехай йому біс! (Обнімаються і цілуються тричі).
Шило. — Прости мене, мій братіку!
Шпонька. — І ти мене!
Шило. — І вдруге!
Шпонька. — І втрете!
Шило — (бере під руку Шпоньку). — А тепер, друже мій, ходімо й поклонімося до нашої пляшечки-череваточки: нехай вона зниме наругу, та заллє нашу тугу… (Наливає чарку) — А ну, торкай, покажи ще штуку… Ха, ха, ха!
