Шило. — І-і! не руш! Бог усе зна! (Цілуються).
Горпина — (з опаскою одчиняє двері). — О! Цілуються!
Шило. — А, Горпино! Іди, не бійся тепер.
Шпонька. — Минулося вже, серденько, минулося!
Горпина. — Хвалити Бога! А я йду та й сама не своя: такого ляку нагнали, а надто тим злодієм.
Шило. — А ну, признавайтесь, кумо, якого чорта на печі ховали?
Шпонька. — Еге, еге, ціпонько!
Горпина. — Кого я ховала? Нехай він вам сказиться!
Шило. — Так і повірили! А чого він лежав на печі?
Шпонька. — Еге, на тепленькому, горличко моя!
Горпина. — Чого? — (крізь сльози) — Що це ви на мене вигадуєте, панове? Як вам не гріх?
Шило. — Та ми жартуємо: дід якийсь був, у бороді…
Горпина. — Дід, кажете? Та це чи не Степан? Він з небожем заїздив оце.
Шило. — Ну, буде ж по середах згадувати: весь у сметані, так і чкурнув; обмерзне поки добіжить!
Горпина. — (сміється). — Котюзі по заслузі!
Шпонька. — А оттакій кішечці манюсенькій? У! (Підморгує).
