зморена тифом, розбита московською перевагою, то все одно український трудовий народ ще до 1922 р. піднимав проти окупаційної совітської влади масові повстання.
Відповідь на це питання знаходимо також серед опублікованих большевицьких споминів чільних учасників походу, праць їх, серед тогочасної совітської преси, літератури, в постановах та відозвах партій і т. д.
Так, оповідаючи про весну 1918 року, большевицький історик М. Майоров зазначує:
„Селянство в цій боротьбі не співчувало з большевиками, остаючись пасивним37.
Теж саме знаходимо у Б. Качинського, який, кажучи про земельну політику Соввлади на Україні, підкреслює становище селянства такими словами:
„Українське село мусіло йти на жертви і віддавати всі свої, вже в найбільшій мірі розграбовані в себе в часі німецької окупації, запаси без відповідної заміни на товари. Зробити того без крайнього напруження, без найбільших ускладнень і величезного спротиву не тільки заможних, але частинно й середняків село, розуміється, не могло“38.
Такі спротиви часто виливалися в місцеві селянські повстання. Так, наприклад, про це свідчить »Червоное Козачество«:
„Більша часть Правобреженої України і деякі райони лівобережних, настрашені стяганням харчів („развйорстка“) і „комунією“ були настроєні різко проти совітів. Наслідком того вибухали місцеві селянські повстання, що відразу захоплювали територію кількох повітів39.
Про поважні виступи українського села свідчить і Качинський:
„Хвиля протиколєктивістичних настроїв у богатьох місцях найшла вислів у більше або менше поважних виступах значних мас села.“40
Відпорне становище українського селянства до совітської влади, що прийшла з Москви, по-
