вицький письменник Е. Бражньов у своїм творі »В диму костров«. Він описує там ось так вражіння московських большовицьких військ по приході на Україну.
Переходили мовчазною країною, таємною територією. Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша, фабрика бандитизму, розбійнича кузня, в котрій щойно затер кроваву квашу Зелений. І тут ніхто нічого не знав! Тут усі були невинніші від недошеного дитяти і менше знали як пень у лісі. Зелений? Про такого слихом не чули. Банди? Таких з роду не було. Вони нічого не розуміли, нікого не бачили, про ніщо не чули. Тупий вигляд, скрадений погляд, лукава, бистра як блискавка усмішка. Ріж на кавалки, нічого не виріжеш…
Хороводом танцювали села й хутори. Мирний, вишневий рай, тишина й сон серед білих хаток — але все те була одна маскарада, нічого більше. За декораціями таїлося щось такого, що слабо подобало на селянську ідиллю.
Слизьке тіло бандитизму — ось що крутилося за кулісами малоросійської опери. Обріз і ручну бомбу прятали під спідницею українських красавиць.
З наведених урядових большевицьких документів ясно видно, що українське селянство не тільки що не покликало совітської влади з Москви на Україну, але крім того виступало проти совітської окупації збройним опором і повстаннями. Таким чином совітська, комуністично-большевицька влада на Україну прийшла проти волі українського селянства і тому вона не мала і не має права називатися селянською владою.
Але є ще такі люди, котрі з легкодушности вірять московській большевицькій пропаґанді про те, що комуністична диктатура на Україні — це »диктатура українського пролєтаріяту«, робітництва. Якжеж ставилося українське робітництво до наступу московської совітської армії на Україну? Чи справді ставилося робітництво до совітської московської армії як до свого
