внести порядок б цей хаос — ви розбуркаєте цілу бурю гніву. Суспільство відразу дасть вам по руках і до певної міри матиме рацію. Бо ви декому заважатимете спати, порушите добробут багатьох, а більшості — їхні звички. Ми народилися в цьому клубку, пане бароне, в ньому виховані, і коли декотрі нарікають, то інші почувають себе в ньому дуже добре. Не бажаючи давати вам поради, я мушу сказати: не торкайтесь ви цього клубка“.
Барон все ще ходив по кімнаті. Кожного разу, коли він проходив повз молодого інженера, він помічав у його очах спокійний погляд, що на дні його світилась глузлива впертість.
„Можливо, ви маєте рацію… до певної міри“, — погодився невдовзі барон. — „Але кожна справа має, принаймні, дві сторони“.
Молодий чоловік хитнув головою, вважаючи за зайве потверджувати відповіддю такий загальний вислів.
Барон відчув у собі холодок через отой короткий кивок і раптом втратив усяку охоту розмовляти далі.
Він інстиктивно почув, що вони ніколи не зможуть мати спільної думки або один одного цілком зурозуміти.
Мовчання ставало для нього нестерпним, але він не міг його порушити. Він знав, що молодий інженер міг би дати про цілу низку речей йому пораду, але напевне таку, що краще б її й не чути. Барон відчував щораз більше замішання. Чи не краще було б щось сказати? Але раптом із вулиці почувся несподіваний галас, і барон підійшов до вікна, щоб визирнути. Велика юрба людей ішла з другої сторони і швидко мала бути під його вікнами. Півдесятка поліцайських шеломів блищали поміж сірих і чорних капелюшів. Юрба відразу посунула далі. На чолі йшов натовп більших і менших дітей, усі з повернутими назад обличчями, щоб краще бачити, що діялося позаду. Вони займали всю вулицю, тимчасом старші робітники обсадили тротуари по обох боках. Слідом за ними йшли чоловіки
