три групи, потім проглянув їх кілька разів. Але нічого крім другорядних дрібничок, він не вичитав, хоча й читав якнайуважніше.
Перед полуднем барон почував себе досить стомленим і пригніченим і приліг на кілька хвилин на вигідну канапу. Але сон не приходив, його думки не давали йому спокою. Коли він прокинувся, його опанувало якесь сумне й тяжке почуття безпорадности й незадоволення.
„Що я маю тут шукати?“ — запитав він себе вдруге.
Він заспокоїв себе тим, що це був шляхетний імпульс, який привів його сюди.
Аджеж він хотів допомогти, хотів стати в пригоді словом і ділом. Повільно він підійшов до вікна й зажурено глянув надвір, в його голові роїлися думки. Там лежала брукована вулиця. Вчора ввечері він хотів вирвати звідти хоч один камінь. Ця думка здалась йому такою абсурдною, що саме тому він і не міг її позбутися. Він був однак такий розважливий, що нерозумних своїх намірів не перетворив у чин. Це, звичайно, був би протизаконний вчинок, він суперечив би ладові, що його конче треба підтримувати. Можливо, що швидко прийшов би поліцай і заарештував би його ще попереду, ніж він би рушив з місця.
Він лишив ці міркування і знову взявся до газетних вирізок.
Безумовно, він прибув сюди без певної програми, не уявляв собі ясно свого становища; але він тепер був тут і хотів щось зробити. Він поставив собі завдання, що його значіння він, правда, не міг уявити собі, але він був твердо переконаний, що мусить ужити всіх заходів, щоб це завдання розв'язати. Цим дискусіям із самим собою треба покласти край, бо вони лише заважають у роботі. Він також побачив, що він зробив помилку з самого початку, звернувшися до правління копальні й розпитувавши про те та інше як допитливий хлопець.
