знизували плечима. Багато тисяч, що звичайно добували вугіль, виробляли машинову енерґію й новим тисячам давали роботу, здавалось стали жертвою якоїсь особливої пошести. Вони бажали чогось, не знаючи саме чого, вони не знаходили іншого шляху крім того, що вони вибрали.
Всіх тих, що їх будь-як зачепив страйк, здивувало його поширення, його розміри. До останнього моменту ніхто не йняв віри, що скрізь стане робота. Але коли це трапилось, посипались попередження й загрози. Коли й це не дало бажаних наслідків, звернулись до інших заходів. Шпальти газет перетворились на поле воєнних подій, почалось завзяте бомбардування доводами, цифрам й умовлюванням. Економісти панівної школи переконливо доводили, що заробітна плата ні в якім разі не може бути більша, ніж це дозволяє економічний стан.
Робітники незадоволено нарікали, преса, що заступала робітничі інтереси, цілком слушно відповідала, що на цей раз справа йде не про плату; боротьба — бо це була справжня боротьба — точилася за інші вартості. Газетна війна лютувала далі, і економісти — на загальне здивовання щодня з'являлись нові еконономісти — наводили безмежні таблиці й цифри. Вони розпиналися про заробітні тарифи й робітничу продуктивність і наводили порівняння, що не дозволяли жадних заперечень. Друга сторона невтомно відповідала іншими тарифами, новими порівняннями й цифрами. Ще нікому не спало на думку, що, власне, страйк став чимсь таким, що виникло незалежно від математики, економічних законів і теорії матеріяльних вартостей, це був логічний наслідок жахного нещастя. Усвідомлення, що явище, яке до певного часу звали страйком, є не що інше як жахом вимушена втеча, лише пізніше набрало твердих форм, коли пройшов певний час, коли скрізь лунали робітничі вимоги: ми вимагаємо захисту й оборони для нашого життя.
