вступив в цю мішанину з тіл і членів. Він почував тремтливий рух під своїми ногами і спокійно йшов крок за кроком. Той, що на ньому він тільки но стояв, лежав тепер спокійно, нерухомо. Чоловік присів і помацав мертвого, немов би він хотів знайти живого. Чиясь рука судорожно схопила його за лікоть, і, коли він швидко випростався, щось висіло на ньому із цієї купи трупів. Шидко він почув глухе падіння і, знеможений напруженням, мимрячи спустився на труп цього товариша.
„Води!“ — застогнав він.
„Тут є лише полум'я“ — відповів йому чоловік поруч нього.
„Води!“ — бількотів другий поблизу нього.
„Полум'я… полум'я… горить скрізь… тут і там… і тут!..“ Чоловік поклав на голову свої засмалені руки, що ними він допіру махав.
Врятованого охопив жах перед цими словами й жестами. Він поповз на своїх ліктях і колінах на лівий бік хідника, де помітно було на блискучих шматках вугілля слабкий полиск далекого лютого полум'я. Він присунув своє обличчя щільно до другого. Блискучий, непевний погляд, позбавлені життя зіниці пояснили йому все.
„Ти ж божевільний“ — захрипів він.
Чоловік, що все ще тримав руки на голові, повернувся на звук і засміявся. Той, другий, помітив, що він не розуміє змісту слів, і припущення, що мимохіть промайнуло в нього, перетворилась на певність. Він злякався своєї власної думки і тої небезпеки, що її могло принести це непевне сусідство. Похапцем посунувся він далі від свого товариша.
„Полум'я! Скрізь і всюди полум'я!“ — сказав приязно божевільний. Це призвело пораненого до свідомости його стану і він голосно захлипав.
Його ноги були спалені вибухом, рука йому дуже боліла й потилиця нила від важкого вдару. Це був чоловік середнього віку, дещо бачив і пережив на світі,
