„Дай мені спокійно померти“, — відповів божевільний.
Поранений вже не вважав на ці слова, він почував лише безмірне полегшення, думаючи, що поблизу є жива істота. Замислено схилив він голову. Йому ніколи не спадало на думку, яка велика була копальня, скільки хідників і штолень вона має і скільки сотень людей звичайно працювало в ній. 61 лежав у великій головній штольні. Через кількоро годин вони згорять на попіл і так безслідно щезнуть, немовби й зовсім не існували. Він механічно потер руки одна об одну, ніби показуючи це зникання в ніщо, куди згинули мертві там… десь… він точно не знав, де саме. Але він, що прокинувся з непритомности, аджеж він має перед собою ще все, — надію, порятунок, життя… Тепер треба відшукати живих, порадитися з ними, найти вихід… Його стиснуті груди зідхнули довго стримуваним сміхом, якому відповів м'яко і приязно божевільний.
„Ми повинні рушити далі“, — сказав поранений, оживлений надіями, що прокинулися знову.
„Ми повинні рушити далі“, — відповів божевільний, як та луна, що не може висловити своєї власної думки й тільки повторює чужі слова.
„Якщо ми зараз у великій штольні, то за дві сотні кроків ми маємо отвір за поворотом“, — сказав він. — „А через двадцять п'ять кроків далі є другий отвір, в протилежний бік. Спочатку ми підемо праворуч“.
„… спочатку праворуч“, — відповів йому божевільний.
Поранений умовляв себе, що таким чином доля дає йому знак, що ця думка найправдивіша. Отже, спочатку праворуч. Він зашкутильгав наперед крізь пітьму, натикаючись на канти й виступи й лаючись стиха, але одночасно був радий, з цієї роботи, що давала йому змогу позбутись неспокою й страху. Щось із півгодини або більше шукав поранений за цим отвором, що десь мав бути в гірській стіні. Але скрізь і всюди натикався він лише на грубі скелі, що не дозволяли йому вийти. Він почував, як скроні йому палають і пульс гарячково
