функціонував інакше, як його власний, бо на нього впливали скрайні вражіння і підштовхували раптові примхи, що їх ніхто розумний не міг передбачити. Ця тварина — звати її людиною не дозволяла йому решта його гордости — чигала на його життя, і безперечно, заб'є його, коли він її не попередить. Він знав, що його чекає смерть з того чу іншого боку; йому не судилося навіть того невеличкого задоволення — самому визначити спосіб, час і місце її.
Проте він не попадав у зневіру. За вбивчим висновком його безнадійного міркування виринало щось, що примусило жвавіше забитися його пульс, не вважаючи на пітьму й небезпеки, він хапався за надію на можливий порятунок. Інстинкт самозбереження, бажання жити дали йому віру в можливість, хоч її й не було. Він хотів жити і раз-у-раз повторював те, що йому щасливий випадок недавно поклав на язик:
„Я людина!“
У відповідь почувся зойк десять кроків далі в хіднику. Божевільний натрапив, мабуть, на набій, небезпечніший за всі вугільні грудки і страшніший за всякий удар.
Поранений вслухавсь, напруживши все своє почуття. Він чув, як волочилися смертельно втомлені кроки, що поволі гинули десь за поворотом. Він підвівся й пішов у протилежний бік. Він знову гордився собою, бо він переміг. Він бачив у цьому щасливу провість, і черпав з неї нову надію. Вічна пітьма не існує, полум'я бушувало далеко, а затруєне повітря не докучало йому більше. Ще ніщо не втрачене, ще можна все виграти, бо там, на землі, звичайно, вживали всіх заходів, щоб урятувати засипаних. Цього він був твердо переконаний. Визволення прийде, мусить прийти…
„Я людина“, — знову сказав він і знайшов чудову втіху в цих словах. Йому здавалося, що в них міститься щось велике, святе.
Години минали, але поранений давно згубив рахубу часу. Коли його напала втома й голод, він заховався
