в куточок, щоб знайти спокій і забуття. Але попереду збудував він барикаду з грудок вугілля і поклав найбільші грудки поблизу, щоб мати зброю під руками. Він спав спокійно, за його рахубою, цілу ніч, і припускав, збудившись, що пробув в копальні вже три дні і три ночі. Справді це було двічі стільки, але про це він не знав, і радів, що час все таки минав так швидко. Він розпочав знову свою мандрівку, спираючись на рискаль, що його знайшов. Це озброїло його ще краще й дало йому змогу почувати себе безпечнішим супроти ворога, що чигав на нього. Ця певність зміцнила його й дала йому велике задоволення.
Раптом прокинувся знову голод. Як дикий звір накинувся він на нього, вп'яв свої пазурі в його тіло, шарпав його нутрощі й ссав його так довго, що сам він нарешті почував себе наче порожній кістяк. Він доплівся до найближчої стіни, присів на землю й скорчився, як хробак. Як довго тривав цей напад, він не знав, але чув, як пропали його сила й відвага. Знеможений, задиханий і вкритий потом насилу підвівся він, спираючись на свого рискаля. Зненацька згадав він учорашню пригоду і напів зухвало, напів задерикувато знову промовив:
„Я людина!“
Слова пролунали в пітьмі і в тиші і привабили шелест кроків, що крадькома наближались… ні, віддалялися поволі, забарно.
Він помітив, що саме тоді, коли він мав найменшу відпорну силу, повз нього пройшла найбільша небезпека. Божевільний, що його муки голоду перетворили на кровожерного звіря, підкрався до нього, але, злякавшись, знов утік. Він був занадто втомлений, не роздумував далі над цією дивною обставиною, чому той добровільно пішов геть, і задовольнивсь певністю, що небезпека цим разом минула.
Зараз же рушив він знову, охоплений невгамовним неспокоєм, що вічно гнав його з місця на місце. Упевнено
