до вдару, що напевне звільнив би його від цього впертого переслідувача, і кинувся бігцем униз хідником. Вдар влучив у стіну; кількоро твердих скалок вдарило його в лице, бо постійне перебування в пітьмі позбавило його здібности обраховувати віддаль. Тоді побіг він далі, бо його ослаблене тіло, раз пущене в рух, не дало себе стримати. Нарешті, підійшов він так близько до вогню, що волосся на голові й на бороді зайнялось йому. З крайнім зусиллям повернув він і побіг назад хідником. Руками й раменами захищав він затліле волосся, але рискаль все таки держав міцно.
Уникнувши небезпеки від вогню, упав він цілком безсилий, приблизно, на тому самому місці, з якого розпочав розпачливий швидкий марш, бо ноги відмовились далі йти. Волосся й борода були обсмалені, а на непокритих частинах тіла шкіра стала шорстка і зморщилась. Він повів лівою рукою по обличчі і подумав, що один тільки крок далі, безперечно, коштував би йому життя; але він зовсім не радів, що уникнув цієї небезпеки. Усе в ньому обернулось на люту ненависть проти божевільного, бо той був винен у тому, що він так далеко забіг.
„Я людина!“ — сказав він голосно й грізно. В цьому найшов він зразу пояснення й виправдання свого руйнацького інстинкту. Пожежа, пітьма, тиша й голод стали чимсь побічним, вони майже не існували.
„Я людина“, — сказав він знову і далі роздумував, якби задоволити свою жадобу мордування.
Довго чатував він за поворотами й виступами, стримуючи віддих. В кутках і під стінами присівши, чекав він моменту, щоб завдати вдару, волочився невтомно годину за годиною, шукаючи ворога. Але ніде ні віддих, ні рух не зраджували присутности живої істоти. Ввесь час ссав він шматки одежі, держучи її так довго в роті, доки від них нічого не залишалося.
Поранений не мав правдивої уяви про величину копальні; йому здавалося, що часом він проходив
