він не перешкоджав нікому, а все ж усі хотіли, здавалось, позбутися його. Щось важке і вороже виходило від робітників і оточувало його з усіх боків; навіть повітря, що він вдихав, було гостре й неприємне.
„Може, хочете побачити спуск до шахти, пане бароне?“ — запитав молодий інженер.
Запитаний погоджувався на все, щоб тільки не бути близько цих людей, що створювали довкола себе атмосферу зненависти й недоброзичливости. Вони пішли навскіс і вступили на загороджену площу, під дахом із хвилястої бляхи.
„Там, внизу!“ — пояснив інженер і вказав на залізні штахети.
Барон ступив кілька кроків у вказаному напрямку, доки добра рука й кілька слів перестороги, не затримали його.
„Не підходьте занадто близько!“ — сказав інженер. — „Часто з шахти виходять гази, що можуть вас запаморочити“.
Барон глянув допитливо на свого провідника, але цей у відповідь лише знизав плечима. Барон переступав з ноги на ногу. Він хотів попросити пояснення, але не знайшов відповідних слів. Як останній вихід йому залишалося оглянути спусковий кіш.
Могутня залізна конструкція здіймалася над отвором шахти, де губилась блискуча дротяна линва. Барон сказав собі, що ця річ мусить приблизно так виглядати, що в ній не має нічого цікавого. Він оглянувся безпомічно, наче прагнув звуків людського голосу. Але люди, що метушились всередині в сутінку, не розуміли його або вважали за краще мовчати. Погляд баронів сковзнув по линві спускового коша, що вказувала в глибину землі.
„Скільки їх?“ — Запитав він раптом молодого інженера.
Цей зразу зрозумів, чого хоче барон, і відповів:
„294 чудових людей. Усі з таким самим правом на життя, як ви і я“.
