найгірше. Щось із двадцять осатанілих робітників домагались, щоб зараз же спустити ліфт, вони хотіли спуститися до копальні. А сотні інших, що також збилися з глузду, кричали, що цього не треба. Вони бились безпосередньо над безоднею. Старі приятелі зводили порахунки з приводу колишніх непорозумінь, а якийсь сердега розчавив руку об ліфт, наблизившись, а може притиснутий іншими до нього. Ми не могли його витягнути. Щось із тридцять жінок забарикадували двері, намагаючись втиснутися, і стільки ж з усіх сил працювали, щоб вийти надвір. Побачивши кров і стогін пораненого, вони оскаженіли. Вони намагались розбити машину на шмаття. Нас троє або четверо мусіли силою стримувати їх. Я бачив жінку, що поламала собі зуби кусаючи залізну балку. І ввесь час цей божевільний рев і ця безладна, нерозумна боротьба. Не було й сліду якоїсь рації у всьому цьому, це були стихійні вибухи божевілля, тим страшніші, що люди і без того втратили глузд.
Нарешті ми одержали допомогу. Прибули інженери і конторський персонал. Вони мусіли злізти на дах і пробити в ньому діру; цією дорогою вони ввійшли в машинний корпус. Завдяки їм і півдесяткові старших робітників та кільком лише напівбожевільними робітникам вдалось виперти масу на подвір'я“. Звичайно — сказав він з особливим усміхом, коли на обличчі барона виступало щораз більше здивовання, — „в цьому галасі було неможливо порозумітися, а тим паче спонукати когось до розсудливих вчинків. Але коли б навпаки!.. Одного із старших робітників вони хотіли кинути в шахту. Не кажучи ні слова, я гадаю, що й не думаючи про це, двадцять кулаків зірвало з нього одяг і пірвали на шмаття. „Добудь мого чоловіка!“ — скиглила якась жінка, і хоч ніхто не чув її слів, зараз же десять інших кричало те ж саме. Потім усі ревіли ті самі слова. Один із робітників, що нам допомагали, кричав і собі теж. В поглядах, голосі і рухах виявлялась
