дувати Христа. Хоч Верийцї радо прийняли апостола і з великою охотою слухали проповідуваного ним слова Божого, всеж таки самі „щодня розбирали Писання, чи так воно є“ (Діян. Апост. 17, 11). Коли прослідили Писання і переконалися, що апостол Павло проповідує по правді, тоді доперва „многі з них увірували“ (Діян. Ап. 17, 12). Хоч Верийці були, якто кажуть, „люде прості“, але читали Біблію у зрозумілій мові і відразу пізнавали, хто проповідує Христа по правді, а хто ні.
В нинішних часах маємо дуже багато таких, котрі називають себе „отцями духовними“ й „слугами Божими“, але вони, замість проповідувати людям чисте Слово Боже, проповідують догмати, себто „непомильні правди віри“, хоч їх установили помильні люде. Щоби наш нарід міг пізнати чисте Слово Боже, в тій ціли переложено книгу книг, святу Біблію, на українську мову. Нехай наш нарід, читаючи її в рідній мові, пізнає самий і переконається, хто проповідує непофальшоване Слово Боже, а хто ні; кому треба вірити, а кому ні; кого треба держатися, а кого ні. Читаючи святе Писання в рідній мові, не то що не маємо ніякого гріха, а наоборот добре робимо, бо поступаємо по приказу Ісуса Христа. Він виразно сказав: „Прослідіть Писання“.
— „Та це правда“, — скажеш любий друже, „але з якої причини наші ксьондзи так строго заказують читати тоту Біблію?
