биною, що видавала ся бездонна, над пропастию, в яку провалило його серце і житє, все, що мав на земли.
Вкінци приступив до нього ґенерал Ормонт і, вхопивши нещасного за рамя, відпровадив майже на силу з словами: „ходїть, старий друже; годї нам тут задержувати ся довше.“ Полковник послухав тепер і пішов домів.
Коли відчинив двері канцеляриї, на бюрку побачив лист. Несьвідомо взяв його в руку. Ледви глянув на коверту, затремтїв. Пізнав письмо небіжки; на ковертї була дата дня похорону. Роздер коверту і прочитав:
Отче!
„Позволь, щоб я тебе по давному і нинї назвала вітцем. В хвили, коли дістанеш сей лист, мене не буде в живих, гріб наді мною замкне ся. Може простиш менї нинї.
Не буду старати ся нї зворушити тебе, нї прикрасити свої похибки. З безпощадною отвертостию женщини, що за годину закінчить свій вік, скажу правду, нїщо, лише правду.
„Коли ти, піддаючи ся чуству великодушности, взяв мене за жінку, я віддала ся тобі з вдячности — бо любила тебе так щиро, як лиш може любити молоде недосьвідчене дївча. Так, я любила тебе майже так само як батька і коли одного разу сидїла на твоїх колїнах, — а ти взяв мене в обійми, я назвала тебе мимохіть вітцем. Був то голос серця, що пробудило ся. І справдї ти був для мене тілько вітцем, нїчим більше як вітцем. Ти усьміхнув ся тодї і сказав: „Клич мене так, се менї приємне.“
„Ми прибули сюди і тут — прости менї отче — мене опанувала любов. Два роки я не
