збудити слугу, але задержав ся з рукою піднесеною до тасьми:
— Той чоловік побачить, що я бою ся!
І не задзвонив. Засьвітив сьвітло сам. Руки його дрожали легко, нервно, коли дотикав предметів. В голові мутилось; неспокійні гадки мотали ся, рвались, сумнїйшали; одур заволодїв його умом, неначе був пяний.
І раз-по-раз питав себе:
— Що дїяти? Що стане ся зі мною?
Тремтїв на цїлім тїлї; безупинно кидало його в дрож. Встав, підійшов до вікна і піднїс ролєту.
Наставав день, лїтний день. Рожеве небо обливало рожевим сяєвом город, дахи, мури. Гожа зірниця, пестїйка сонця, обіймала цїлий сьвіт в просоню; а з тим сяєвом радісна, нагла, животворна надїя наповнила серце віцеґрафа! Чи здурів, що дав так опануватись тревозї, ще заким що небудь рішило ся, заким його сьвідки стрітили ся з сьвідками Жоржа Ляміля, заким попросту знав, чи буде битись?
Убрав ся і вийшов кріпким кроком.
Ідучи улицею, повторював собі:
— Мушу бути енерґічним, дуже енерґічним! Мушу доказати, що не бою ся.
Його сьвідки, маркіз і полковник, віддались на його услуги і стиснувши сердечно його руки, зачали говорити про умови. Полковник запитав:
— Чи хочете поважного поєдинку?
Віцеґраф відказав:
— Дуже поважного.
