Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/105

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


З 1853 р. цей урядовий патріотизм робиться ще помітнішим, бо царь нагородив автора орденом Станислава. Автор, надзвичайно вихваляючи добрість царя, тільки про те й думає, коли прийде орден і який вплив він матиме на окружніх. Всі инші інтереси зникають у автора. Він, напр., пише до Лонгінова в 1852 р.:

 „Коли моєї розмови не втнете, за що-ж мене кабените? Коли моїх віршей не читаєте, за що-ж мене потріпуєте і лаєте? От бач, змінився ти й зледащився? Та над яким-же гаспидом буду я працювати і бебехи надривати? Була робота, була й охота; лежав на шиї обов'язок, — ну й роботи було чимало в'язок. Було діло — ну й робить кортіло; а коли тепер від обов'язку на-втікачі, так поневолі треба лежати на печі. От і лежимо, і їмо, і п'ємо, і спимо, і вертаємо та вп'ять лежимо, і їмо, і п'ємо, і спимо… Ми так собі і пануємо і ніс догори пиндючимо і — знай то діло, що мацаємось за груди, чи вона — от та біла Галка стирчить та сяє, та народ лякає?“..

У цю добу свого життя Гулак-Артемовський уже якось инакше дивиться й на Україну. Правда, він ще собі яскраво уявляє національну ріжницю між українцем і москалем: принаймні, в багатьох віршах він свідомо уживає термін москаль у розумінні етнографично-національному. він навіть не раз кепкує з москаля та з його мови; Навіть уже 1860 р. поет пише віршованого листа Іванові Сливицькому з пропозицією передплатити український журнал „Основу“:

Пошли грошей, козаче,
В П'ятенбурх Основі:
Бач, як просить, плаче
По рідненькій мові.

— 53 —