Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/110

Щоб він акафисти його прийняв
 І річечку його зробив Десною.
 Або хоча як Сейм, такою —
 „Тогді-б то вже я пановав!“
Молебні день-у-день Спасителеві править,
У ставники свічки по десять хунтів ставить,
 Все молиться — ні їсть, ні п'є, ні спить…
 „Земляче! Бог з тобою!
На тебе десь туман у Литві навели.
Хіба забув ти, що великою водою
 Ворочають великії млини?
 Їх німці будовать уміють,
 А вже не зляпає наш брат;
 Вони самі товчуть і віють,
 І мелють борошно і сіють,
 Здається, що самі й їдять.
 А млин хоч чепурний у тебе,
Та не для бистрини“… — „Балакайте про себе!“…
Мірошник заворчав і рукавом махнув.
 Його молитви Бог почув:
 По небу вітерок дмухнув,
 Як ворон небо почорніло,
Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув.
Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло,
Маленька річечка, що так тихенько йшла,
 Заклекотіла, заревла
 І через греблю покотила.
Як на осиці лист, трямтить млинок од хвилі,—
Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,
То паля тріснула, то заставку розбило,
 А далі і знесло млинок.
 Схопивсь Мірошник, да пізненько:
 Що поки йшла вода маленька,
 Що-дня він хліба мав шматок.

— 114 —