Щоб він акафисти його прийняв
І річечку його зробив Десною.
Або хоча як Сейм, такою —
„Тогді-б то вже я пановав!“
Молебні день-у-день Спасителеві править,
У ставники свічки по десять хунтів ставить,
Все молиться — ні їсть, ні п'є, ні спить…
„Земляче! Бог з тобою!
На тебе десь туман у Литві навели.
Хіба забув ти, що великою водою
Ворочають великії млини?
Їх німці будовать уміють,
А вже не зляпає наш брат;
Вони самі товчуть і віють,
І мелють борошно і сіють,
Здається, що самі й їдять.
А млин хоч чепурний у тебе,
Та не для бистрини“… — „Балакайте про себе!“…
Мірошник заворчав і рукавом махнув.
Його молитви Бог почув:
По небу вітерок дмухнув,
Як ворон небо почорніло,
Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув.
Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло,
Маленька річечка, що так тихенько йшла,
Заклекотіла, заревла
І через греблю покотила.
Як на осиці лист, трямтить млинок од хвилі,—
Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,
То паля тріснула, то заставку розбило,
А далі і знесло млинок.
Схопивсь Мірошник, да пізненько:
Що поки йшла вода маленька,
Що-дня він хліба мав шматок.
