синёго животика, до котрого, мовь два патички, причеплени̂ були худи̂, довги̂ ноженята. Ще глубше вбили ся єму въ память но̂члѣги въ тѣсно̂мъ, поганомъ закамарку, разомъ зъ десяткомъ такихъ якъ о̂нъ дѣтенятъ, — тоти̂ ночи, проведени̂ на вогко̂й, сыро̂й по̂длозѣ, на соломѣ, що на-впо̂въ перегнила та кишѣла червяками и Богъ знає якимъ гидомъ; тоти̂ страшни̂ ночи, заглушувани̂ смѣхомъ и плачемъ дѣтей, штурканємъ, бо̂йкою та крикомъ жидо̂вокъ; тоти̂ безконечни̂ ночи, котри̂ о̂нъ проводивъ скуленый въ клубокъ о̂дъ холоду, по̂сля котрыхъ встававъ рано горючій и червоный по всѣмъ тѣлѣ. Охъ, тоти̂ страшенни̂ ночи дитинячихъ лѣтъ, що другимъ свѣтятъ до по̂знои старости ангельскими усмѣхами та поцѣлуями матери, тишею та утѣхою, першимъ и послѣднимъ щастємъ житя, — єму они були першимъ и найтяжшимъ пекломъ! Єго они до старости пекли и морозили; сама гадка о нихъ запирала єму духъ въ груди, наповнювала єго о̂дразою, глухою, смертельною ненавистю до всего, що бѣдне, обдерте, нужденне, повалене въ грязь, придавлене нещастємъ. О̂нъ самъ не знавъ, яка тому причина, не знавъ, що така молодо̂сть муситъ въ кождо̂мъ притупити нервы, заглушити головы до тои степени, що нещастє и плачь другого не зможутъ єго порушити, що видъ нужды збудитъ въ нѣмъ то̂лько обридженє, але не милосердє. Впрочѣмъ Германъ Гольдкремеръ нѣколи й не думавъ о то̂мъ, не старавъ ся розбирати причины свого поступованя, а коли неразъ бѣдни̂, покривджени̂ ро̂пницѣ зъ нужденными лицями, въ лахахъ просяклыхъ кипячкою, плакали передъ нимъ, допоминаючи ся повнои платы, о̂нъ сплювавъ, о̂двертавъ ся и казавъ слузѣ выкидати ихъ за дверѣ.
