розвиненого. Силы и живости дитиннои у него не було. Въ ту пору о̂нъ зачавъ набирати смаку до лѣнивства, и часто сидѣвъ-туманѣвъ цѣлыми днями на лавцѣ въ хатѣ, хоть мати гнала на мѣсто продавати сѣрники хлопамъ, або займати ся якимъ другимъ заро̂бкомъ, якъ други̂ жидики.
Було се лѣтомъ 1831 року. Страшна, нечувана доси пошесть навѣдала нашь край. Довго бѣгали глухи̂ чутки межи народомъ, що наближає ся «кара божа,» — довго тревоживъ ся миръ хрещеный, ждучи отъ-отъ видимои, наглои смерти. Ажь ось она и надо̂йшла сторазъ страшнѣйша, якъ ся надѣяли. Цѣли̂ села пустѣли-вымирали, цѣли̂ родины щезали зо свѣта, якъ во̂скъ на огни. Оденъ не знавъ про смерть другого, и собѣжь смерти выжидаючи. Братъ о̂двертавъ ся о̂дъ брата, отець о̂дъ сына, щобъ не побачити на нѣмъ страшного клейма смерти. А хто ще лишивъ ся живый, ишовъ до корчмы, пивъ и горлавъ пѣсень въ безумно̂й непамяти. Нѣкому було потѣшати безнадѣйныхъ та сумуючихъ, нѣкому було ратовати хорыхъ, що неразъ пищали водицѣ, конаючи въ страшенныхъ судорогахъ. Помѣжь простыми людьми лѣтали страховинни̂ повѣсти про опирѣвъ, що »потинаютъ« людей, а по декотрыхъ селахъ пяни̂, очайдушни̂ товпы почали навѣть палити на огни такихъ, которыхъ уважали нѣбы опирями.
И Дрогобича не минула холера. Особливо Ланъ утерпѣвъ о̂дъ неи бо̂льше якъ други̂ передмѣстя — чи то тому, що ту затхлый та нечистый воздухъ помагавъ ширеню заразы, чи може тому, що люде, стѣснени̂ густо въ одныхъ хатахъ, легко одни̂ о̂дъ другихъ заражували ся. Жиды, жидо̂вки, а найбо̂льше мали̂ дѣти падали, мовь трава по̂дъ косою, умирали
