середъ глушѣ, тихо, потайно, по кутахъ та закамаркахъ. Ко̂лько ихъ тамъ перемерло, то лишь Богъ оденъ знає. Котри̂ були маєтнѣйши̂, повыѣздили при наближеню заразы въ горы, на здоровѣйшій воздухъ, — але зараза и тамъ ихъ до̂гнала, може лишь де сотый успѣвъ вернути назадъ. Але у Германовои матери грошей не було, заро̂бку не стало и хлѣба, нѣчого. Она середъ загальнои тревоги валандала ся попо̂дъ хату, безъ памяти о̂дъ переляку и голоду, разъ-въ-разъ заводила дивными голосами, доки й сама не пала на землю, заражена. Германъ тямитъ добре, якъ прибѣгъ до неи и зъ дитинячою цѣкавостею зблизивъ ся къ тому тѣлу посинѣлому, покорченому, близькому лютои смерти. Єму ще и нынѣ живо стоитъ передъ очима выразъ єи лиця, такій безгранично болѣзный, перекривленный та змѣненый, що ажь єму малому морозъ перейшовъ по тѣлѣ. О̂нъ тямитъ кождый єи рухъ, кожде єи слово въ тоти̂ страшни̂ хвилѣ вѣчнои розлуки. Насампередъ она кивнула рукою, щобы не приступавъ близько, — материньска любовь, хоть по̂дъ грубою оболѣчкою, не загибла въ нѣй, а проявила ся въ хвилю найтяжшои муки. Єи рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Германъ бачивъ, якъ всѣ жилы, всѣ суставы стягались то выпручували судорожно, якъ она дрожала зъ холоду, а попо̂дъ шко̂ру що разъ виднѣйше набѣгала синя, ба зеленковата муравиця.
— Гершь, — прохрипѣла она, — не по̂дходи… до… мене!…
Хлопець стоявъ, мовь отуманѣлый. Въ то̂й хвили о̂нъ дуже мало и дуже невыразно розумѣвъ, що оно таке дѣє ся. Шарпане судорогами тѣло матери почало перекачувати ся на всѣ боки.
