— Гершь!… честно жій! — простогнала нещаслива, ледви дышучи. Въ то̂й хвили упала лицемъ на землю.
Германъ стоявъ, боячи ся приступити до неи, а неменше боячи ся утѣкати.
— Воды! воды! — прохрипѣла конаючи, але Германъ не мо̂гъ рушити ся зъ мѣсця, єго память щезла на тотъ часъ. Якъ довго о̂нъ такъ стоявъ, два кроки о̂ддаленый о̂дъ матери, того й самъ не знає. Навѣть не може собѣ нагадати, кто и якъ пробудивъ єго зъ того остовпѣня, коли и куды спрятали трупа, — все то пожерло вѣчне забутє, вѣчна непамять.
О̂нъ очутивъ ся въ ночи середъ улицѣ. Голодъ рвавъ єго нутро, спрага горло палила, тревога, немовь клѣщами, стискала груди. А докола тиша глубока, глуха, темна, безрадна. Лишь часомъ зъ якогось далекого кута, немовь зъ по̂дъ землѣ, чути приглушене хлыпанє або стогнанє конаючихъ. По хатахъ, де єще живи̂ люде, блимає свѣтло, меркотячи въ о̂ддали и мовь остри̂ ножѣ прорѣзуючи по̂тьму. Малому Германови ще страшнѣйше робитъ ся, коли глядитъ на тоти̂ свѣтла, — о̂нъ ажь теперь почуває цѣлу пропасть своєи самоты, свого сиро̂тства, — єго зубы мимово̂льно цокочутъ, колѣна по̂дшпотуютъ ся и делькотятъ, свѣтъ починає крутити ся передъ нимъ. Але ось подунувъ холодный вѣтеръ о̂дъ сходу, о̂дсвѣживъ єго. О̂нъ ходитъ улицями, що хвилѣ озираючись. Але голодъ не перестає му докучати, прогонює поволи все друге, прогонює и страхъ, и по̂дсуває єму нову, смѣлу гадку. Германовн нѣтъ-коли довго розважувати, — о̂нъ тихими кроками, мовь ко̂тъ, краде ся до першои-лѣпшои хаты, у котро̂й невидно свѣтла, де, значитъ, всѣ вымерли. Перша, до котрои по̂до̂й-
