та такъ страшно, болѣзно, що намъ ажь кровь застила въ тѣлѣ. »Е, говоритъ Панько, може, — духъ святый при насъ! — поганець якій насъ манитъ въ западню?«… »Що вы, куме, — о̂дказує Стефанъ, — ту видно якійсь чоловѣкъ ишовъ, або ѣхавъ, не спостерѣгъ ся добре, тай упавъ зъ кручѣ. Ходѣтъ, панове, — треба ратовати живу душу!« Панько каже: »Та бо я бою ся! Мене лякъ зноситъ!« А ту стогнанє разъ въ разъ зо̂ споду чути, нѣбы грѣшна душа въ пеклѣ пити проситъ. Мы всѣ зо̂йшли ся въ купу, — що ту робити?… »Ходѣмъ, — каже Стефанъ, — а кума Панька лишѣмъ коло коней.« По̂шли мы. Ну, а знаєшь, якій кусень треба обходити, щобы до̂йти на самъ берегъ рѣки. Заки мы туды до̂брали ся, заки що, — то може зъ по̂въ годины минуло. Вѣтеръ ажь землю рве зъ по̂дъ но̂гъ, — ажь лѣдъ на рѣцѣ трѣщитъ, а снѣгомъ бьє въ очи, нѣбы лопатою. Господи, плюта така, що хоть заразъ гинь! Темно, погано… Мы побрали ся за руки и идемъ на помацки туды, де стогнанє чути. Дивимось, — лежитъ щось чорне на леду и не рушає ся. Мы по̂до̂йшли — ко̂нь посередъ роздрухотаныхъ саней. Певно хтось зъ дороги схибивъ та перевернувъ ся долѣ бережищемъ. Оглянули коня, — неживый. Идемо далѣ, — а тво̂й бѣдный Ицко лежитъ на леду и вже отъ-отъ, ледво стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловѣка!
Максимъ, оповѣдаючи, грѣвъ прозябли̂ руки надъ огнемъ и пикавъ люльку. Германъ не плакавъ, то̂лько дрожавъ и поглядавъ скоса на постель. Єму страшно було передъ тымъ покалѣченымъ, кровавымъ, стогнучимъ тѣломъ, що колись було єго опѣкуном. О̂нъ просивъ Стефана и Максима, лишити ся зъ нимъ черезъ
