Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/135

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


в Женеві, але повернувся до Києва перед тим, як ми приїхали. Я розповів йому про нашу подорож і про бажання таки відвідати моє рідне село. Я згадав, що нам сказали “ні” в Москві, проте зараз ми в Українській РСР, тому в Києві хтось міг би сказати нам “так”. Він швидко і якось знервовано сказав: “Я чекатиму на вас у холі готелю за 45 хвилин”. Було зрозуміло, що такі речі не можна обговорювати по телефону.

Коли ми зустрілися в холі, Вадим, швидко озирнувшись, тихо промовив: “Все готово. Ви зможете відвідати Коропець. Коли заселитесь у свій готельний номер у Львові, подзвоніть за цим номером (він дав мені невеличкий кусник паперу), скажіть хто ви і повідомте, що хочете відвідати завод”.

Я сказав: “Але мені не потрібен завод, я хочу поїхати до Коропця з Лені й нашим сином”.

Вадим відповів: “Не зважайте, просто робіть те, що я сказав. Все зорганізують”.

Наступного дня він запросив нас приїхати на їхню дачу. Це була лише маленька дерев'яна хатинка, але поряд був город, на якому вирощували картоплю та інші овочі, більшість з яких маринували на зиму. В такий спосіб родина Вадима, як і багато жителів Києва та інших міст України, долали нестачу продуктів харчування у колишній “житниці Європи”.

У Києві відбулося ще кілька цікавих зустрічей. У мене була запланована зустріч з академіком В. Глушковим, директором Інституту кібернетики, дуже впливової організації з 3000 працівників, що виробляла програмне забезпечення, переважно військового призначення та для космонавтики. Глушков був знаною особистістю. Він був одним з двох осіб з України, які мали членство в Академії наук Радянського Союзу. Він народився в Росії, але добре акліматизувався в Києві. Коли я прийшов до інституту, мене зустріли три заступники директора, які вибачились і повідомили, що Глушков саме був на шляху з Москви, проте мав скоро приїхати. Тим часом вони хотіли поспілкувалися зі мною. Двоє з них говорили російською. Третій на прізвище Добров, відомий академік, відмінно розмовляв українською, тому ми добре поспілкувалися. За тридцять хвилин зайшла секретарка й повідомила, що Глушков прибув і хотів би мене побачити. Я зайшов. З Глушковим була дівчина, яка мала б перекладати з української чи англійської на російську. Заступники директора навіть не знали, що він говорить українською. Ми потиснули один одному руку і я запитав Глушкова, якою мовою будемо продовжувати спілкування. Без вагань він відповів: “Звісно ж україн-