народу. Процедура депортацій була така: ввечері на залізничну станцію в Бучачі приїжджав потяг з великою кількістю вагонів для худоби. Агенти НКВД розсіювались по найближчих селах, наказували деяким селянам запрягти коней у вози, потім стукали у двері сімей, призначених на депортацію, повідомляли їм, що ті мають годину на збір найнеобхіднішого, вантажили їх у вози, супроводжували до потягу та заштовхували у вагони для худоби. Потяг відходив до світанку й усі робили вигляд, що таких речей як депортація до Сибіру не існувало. Радянський Союз стверджував, що депортація — це тільки нацистська пропаганда. Коли люди в Бучачі бачили, що прибував товарний потяг, вони швидко розповсюджували цю новину по навколишніх селах для того, щоб бодай хтось із тих, хто підозрював, що він потрапив до списку, міг сховатись і таким чином пропустити цю чергу депортацій.
На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/21}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Брат Мирослав Гаврилишин. 1940 р.
Коли нам передавали новину про можливість депортації, батько і я вночі ховалися в різних місцях. Влітку чи восени можна було сховатись у стозі сіна, а взимку ховався у стайні наших сусідів, без їхнього відома. Мій найкращий друг Місько, з яким навіть взимку ми щодня разом ходили до школи через засніжені поля, не знав, що я ховався в їхній стайні. Щоб не змерзнути, спав коло корів. Одної ночі десь опівночі почув несамовиті плачі. Я зрозумів, що моїх сусідів прийшли депортувати, незважаючи навіть на те, що вони не мали жодних причин підозрювати, що були у списку. Я затуляв рот руками, щоб не скрикнути. Ця ніч закарбувалась у пам'яті як один з найболючіших моментів мого життя. Вранці повернувся додому, швидко поснідав, пішов до школи вже сам і в класі “радісно” співав одну з тих героїчних радянських пісень, хоча в душі плакав.
Ми й далі жили зі страхом, що рано чи пізно прийде наша черга. Це передчуття перетворилося на впевненість після чергової драми. Мого старшого брата Славка, який навчався в академічній гімназії у Львові, заарештували у жовтні 1940 р. разом із п'ятдесятьма вісьмома іншими молодими людьми, включаючи кількох учнів середніх шкіл, студентів університету та пару старших людей. Братові було 17, а наймолодшою заарештованою стала 16-річна дівчина. Якимось чином ми дізналися, що всі вони зазнавали катувань від офіцерів НКВД, які намагалися видавити з юнаків зізнання про речі, яких ті не робили. Після того як радянські оку-