Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/33

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


нулися на сходи, які вели у підвал. Ми спустились у нього й тільки там запалили сірника, щоб оглянутись.

Пошепки домовилися залишитись у підвалі хоча б на ніч, поки не почуємо, що лінія фронту вже на нашій стороні річки і ми на відвойованій американцями території. Дуже боялися, що нас знайдуть та схоплять німці, тому розробили план. Коли ми втекли з табору робітників і прямували на захід, знайшли кілька покинутих військових форм та три пістолети, залишені солдатами, які, певно, дезертирували. На всяк випадок ми забрали ці пістолети з собою. На щастя, старший син моїх сусідів в Україні, яких депортували до Сибіру, навчив мене не тільки грати на гітарі, а й одного разу з великою таємністю показав пістолет і навчив, як ним користуватись.

Ми вирішили, що кожен з нас по черзі буде стояти на варті біля вхідних дверей, тоді як двоє інших спатимуть у підвалі, поки не почують стук по підлозі. Тоді вони повинні якомога швидше підбігти до вхідних дверей. Ми піднялися сходами і спробували, як стоятимемо у трикутнику й стрілятимемо один в одного, якщо якісь солдати почнуть ламати двері. Ми мали стріляти одночасно по моїй команді. Я мав застрелити Ромка, він — Любка, а Любко — мене. Нам здалося, що це буде краще, ніж бути повішеними чи по-звірячому вбитими німцями.

Коли стояли в цій позиції, ми почули важкі кроки кількох людей. Безсумнівно, це були німецькі солдати. Чи знали вони, що ми в будинку, чи намагалися сховатись самі? Ми захололи від страху, хоч були максимально сконцентровані. Солдати кілька разів погрюкали у двері. Ми тримали наші пістолети, готові на мою команду застрелити один одного, але, на щастя, солдати вилаялись та пішли. Ця ніч була не найспокійнішою в нашому житті.

Зранку сонячні промені пробилися крізь віконниці. Не було чути канонад. Ми сиділи на підлозі, міркуючи, що робити далі. Раптом знову почули кроки, що наближались до будинку, і голоси: це були чоловік і жінка з молодим хлопцем. Ми знову розташувались по трикутнику й почали чекали. Здавалося, чоловік щось шукав, напевно, ключ. Кивнувши один одному, ми швидко відчинили двері й усі троє націлили пістолети на, як виявилось, власників будинку та їхнього сина.

Коли власники будинку увійшли, ми вибачилися за безлад, який влаштували у їхньому підвалі, й пішли. Ми знову повернулися до берега річки і поглянули на місто на протилежному боці. Вперше в житті побачили американських солдатів в їхніх уніформах та на військових машинах. На наш превеликий подив, німецьким дітлахам та жінкам,