Задивлений у небо України
29
би й у частині суто романтичній. (Некоректність такого підходу з боку Ю. Шереха уже зауважував С. Крижанівський, див.: [30], С. 12). Поезія Петренка не здатна витримувати такий — заданий їй дослідником — тягар, щоб виступати якоюсь альтернативою романтизму Шевченка; вона й не була цим — ні за задумом поета, ні об’єктивно. Можливо, дослідник механічно переніс ті, пануючі в сучасному заокеанському світі, уявлення про конкуренцію — на значно простішу й людянішу ситуацію у патріархальному українському середовищі першої половини ХIХ ст., коли поети дружно спілкувалися, браталися, звершуючи спільну справу, коли в порядку речей було щось простодушно запозичити в іншого поета (як це зрештою, й учинив Петренко стосовно першого рядка Шевченкового вірша), давши свою варіацію. Варте уваги, що й сам Шевченко до цього свого вірша, написаного в 1840 р. в ролі вступного у збірці «Кобзар», згодом, уже опинившись на засланні, також повертається як до об’єкта варіації. Якщо раніше поет посилав свої думи в Україну, то, знову звертаючись до своїх дум — у віршеві «Думи мої, думи мої...» 1848 р., — він кличе їх прибути «із-за Дніпра широкого / У степ погуляти...», розрадити, підтримати засланця у його творчості.
Звертання Петренка до своїх «дум», безперечно, не має тієї особистісної гостроти, яка захоплює у двох щойно названих творах Шевченка. У Петренка образ «дум» трохи розмитий, вони виступають немовби метафорою повноти уявлення, якоїсь відрадної спостережливої душевної присутності. Ті місця й об’єкти, які відвідують Петренкові «думи», дещо нагадують маршрутну схему «долі» із вірша С. Писаревського «Де ти бродиш, моя доле...». Цікаво втім, що, безперечно, не знаючи, що на засланні в цей час віршує Шевченко, Петренко самотужки виходить на той самий психологічно місткий мотив покинутості «думами», який присутній у віршеві Шевченка 1848 р.
З Шерехом можна посперечатися і в тій тезі, якою поезії Петренка приписується якась «загальниковість» — на відміну
