34
Михайло Петренко. Життя і творчість
емоційних рис української душі чутливий і вдумливий поет знайшов типово романтичне ставлення людини до дійсності, яскраво забарвлене національним колоритом.
Безперечно, Петренко як поет перебував у річищі розвитку романтизму, відчував плідний потенціал романтичного бачення світу, зрештою, поетовою реалізацією частки цього потенціалу можна вважати твори, що — за своїми мотивами, образами, версифікацією — постають фактами літературного романтизму: цикли «Небо», «Слов'янськ», вірші «Як в сумерки вечірній дзвін...», «Тебе не стане в сих місцях...», четвертий вірш циклу «Недуг» (вірш, який, можливо, є найбільш «лермонтовським» у набутку поета). Одним із найвищих досягнень українського романтизму, явищем, у якому в концентрованому вигляді передано одну із сутнісних характеристик романтичного стану особистості, є цикл «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю...», «По небу блакитнім очима блукаю...», «Схилившись на́ руку, дивлюся я...»). I все ж, принаймні уже сьогодні, не менш правомірною є та точка зору, яка дозволяє поглянути на вершини творчості поета як на явища самодостатні, без обов'язковості жорсткого зв'язку з романтизмом (сентименталізмом, реалізмом чи іншими творчими напрямами).
Почнемо із циклу «Небо», із першого номера цього циклу, із перших рядків твору, які внесли безспірний елемент новаторства у вислів тогочасної української поезії і досі залишаються чаруюче-унікальними («Дивлюся на небо та й думку гадаю, / Чому я не сокіл, чому не літаю, / Чому мені, Боже, ти криллів не дав? / Я б землю покинув і в небо злітав! / Далеко за хмари, подальше од світу...»).
Насамперед хотілося б наголосити на цілковитій реальності образу неба у віршеві Петренка. Певна річ, небо — такий об'єкт, який не надає для словесного опису багато ознак, але всі ті ознаки, що вимічені у віршеві, — достеменні, тож ні саме небо, ні порив героя вірша в небо не є символом чи алегорією (як це, паралельно визнаючи й реальність неба, стверджує один з дослідників: [33], С. 23).
