Задивлений у небо України
37
котрому в прикінцевій частині міститься змалювання самотнього кобзаря-перебенді, що «заховавсь в степу на могилі», весь поглинутий своїми творчими думками. Можна звернути увагу на те, що напрям і висоту цим думкам задає небо: кобзарева «думка край світа на хмарі гуля. / Орлом сизокрилим гуляє, ширяє, / Аж небо блакитне широкими б’є», як і на те, що вже можна назвати соціально-психологічним мотивуванням відособленості кобзаря-перебенді у своєму творчому натхнені від решти люду — мотивуванням, в якому знов же таки задіяно образ неба: «I знову на небо, бо на землі горе, / Бо на їй, широкій, куточка нема / Тому, хто все знає, тому, хто все чує...»[1].
Можна вести мову про певний перегук образів неба у «Перебенді» Шевченка та «Дивлюся на небо...» Петренка — і у плані діставання неба крилами думки, і, ще більше, у плані своєрідного пояснення цього протиставленням неба та землі. I все ж, попри цілком очевидну неможливість того, щоб Петренко не був знайомий із цим Шевченковим твором, не варто б поспішати твердити про якийсь вплив першого поета на другого, про якийсь розвиток (чи варіацію, як це відбулось у вірші «Думи мої, думи мої...») Петренком мотивів Шевченкового твору. Видається безперечним, що за своїм першоімпульсом «Дивлюся на небо...» Петренка виростає не з мотивів чи образів вірша Шевченка, не з якогось твору Байрона, Шеллі, Лермонтова чи ще когось, — в основі Петренкового вірша лежить не запозичене з жодного твору, а знайдене, виокремлене самим цим поетом промовисте, психологічно глибоке реальне переживання, що він його зрештою талановито змалював.
Більш як півстоліття відділяло вірш Петренка від пізніших (якщо вишукувати найбільш яскраві) рядків із образом неба у вірші «Я люблю...» (1897) російського поета В. Брюсова, в якому безкінечність неба ототожнена із безмежністю
- ↑ Див.: Шевченко Т. Зібрання творів: У 6-ти т. — К.: Наук. думка, 2003. — Т. 1. — С. 111.
