Тарас Бульба (1918)/II
| ◀ I | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль II |
III ▶ |
|
Всї три їздцї їхали мовчки. Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його лїта, за котрими все плаче козак, бажаючи, щоб його цїле життє була одна молодість. Він думав про те, кого з давних товаришів застане на Сїчі. Він лїчив, котрі вже повимирали, котрі живуть ще. Сльоза тихо світила ся на його повіках, і посивіла голова журливо понурилась.
Його сини були захоплені иншими думками. Але треба розказати дещо про його синів. На дванайцятім роцї життя їх віддали в київську академію, бо все тогдїшне значне козацтво уважало конечною річю дати своїх дїтий на науку, хоч се робило ся задля того, щоб опісля забути її зовсїм. Хлопцї були тогдї, як усї, що входили до бурси, дикі, виховані на волї, і там їх звичайно трохи вигладжували й випускали щось загально подібне одно на друге. Старший, Остап, почав свою науку з того, що зараз таки першого року утїк. Його завернули, висїкли страшно й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій букварь в землю, і чотири рази, прочухравши його немилосерно, купували йому новий. Але певно, він зробив би те саме і в пяте, якби не те, що батько пообіцяв йому привселюдно, що подержить його цїлих двайцять лїт монастирським послушником, і покляв ся свято, що він не побачить Запорожя до віку, коли не вивчить в академії всїх наук. Цїкаво, що се говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю науку й радив як ми бачили дїтям, зовсїм про неї не дбати. Від тодї почав Остап з незвичайною пильністю висиджувать за книжкою і незабаром дігнав найлїпших. Тогочасна наука страшно розминала ся з життєм: ті схолястичні, граматичні, риторичні й льоґічні тонкости рішучо не доторкали ся часу і нїколи не повтаряли ся в життю. Всї, хто вчив ся їх, не міг до нїчого прищепити своє знанє, хочби й не таке схолястичне. Самі тогочасні вчені були невіжі більш за других, бо не мали нїякого досвіду. Крім того републиканський устрій бурси, страшенна сила молодих, дужих, здорових людий, — все те мусїло наводити їх до дїяльности, що не мала нїчо спільного з наукою. Иногдї лихе удержаннє, иногдї часті кари голодом, иногдї инші потреби, що будили ся в свіжім, здоровім, молодечім тїлї, — все те разом виростало в них ту сміливість, яка відтак розвивала ся на Запорожі. Голодна бурса ганялась по вулицях Київа й заставляла всїх мешканцїв берегти ся. Сидухи на базарі закривали руками свої пироги, бублики, гарбузяники, наче орлицї своїх дїтий, скоро тільки побачили проходячого бурсака. Конзуль, якого обовязок був наглядати за підвласними собі товаришами, сам мав такі величезні кишенї в штанах, що міг вмістити туди весь крам задивленої сидухи. Ті бурсаки становили зовсїм окремий світ: у висші круги, що складали ся з польських і українських дворян, їх не пускали. Навіть воєвода Адам Кисїль, дарма, що був покровителем академії, не вводив їх в суспільство і велїв держати як мога суворо. Правду кажучи, сього и не треба било, бо ректор і професори-черцї не жалували лозини, і нераз на їх приказ лєктори так жостоко чухрали своїх конзулїв, що сї по кілька недїль чухали свої шаровари. Богатьом з них все те не значило нїчого і здавалось не богато чим міцнїйше як добра горівка з перцем: але иншим обридали врештї сї безупинні прочухани, й вони тїкали на Запорожє, коли вміли найти дорогу і коли їх не переймили по дорозї. Не дивлячись на те, що Остап Бульба почав старанно вчити льоґіку і навіть богословє, він нїяк не міг захистити себе від лоз. Природно, що те все мусїло запекти й засталити вдачу, якою визначали ся козаки. Остап уважав ся одним з найлїпших товаришів. Він рідко коли проводив бурсацькою ватагою в походах на чужий сад або город, та за те він перший ставав під стяг відважного бурсака, нїколи, в жаднім випадку, не зрадив товаришів; нїякими побоями не можна було привести його до зради. Він давив у собі суворо инші почуття, крім війни, й гуляня; бодай, про нїщо инше не думав. Він був щирий з рівними. Він був добрий такій мірі, в якій можна буде бути при його вдачі і тогдїшний від. Його зворушили дуже сльози нещасливої матері, й тільки се одно почуттє бентежило його і в задумі хилило його голову.
Його молодший брат, Андрій, мав чутя живійші, наче більше розвинені. Він учивсь охотнїйше і без тої натуги, з якою звичайно береть ся тяжка і дужа вдача. Він був більш вигадливий за свого брата, частїйше проводив у досить небезпечних походах, і деколи, дякуючи хитрим видумкам, викручував ся від кари, тогдї як його брат Остап, відложивши, як кажуть, попеченіє, скидав з себе свиту й лягав на долївку, і не думаючи просити ласки. Він теж горів жадобою лицарських подвигів, але в його душі будили ся инші почуття. Потреба любови спалахнула в ньому живо, коли йому минуло вісїмнайцять лїт, і все частїйше почала жіноча постать з'являтись в його палких мріях; слухаючи фільозофічних диспут, вія бачив її що хвилини: свіжу, чорнооку, нїжну. Перед ним без упину виринала її ясна, туга грудь, нїжна, прегарна, гола рука; навіть її одежа, що облїплювала її дївочі але дужі члени, дихала в його мріях якоюсь невимовною розкішю. Він пильно ховав перед товаришами ті зворушення палкої, молодечої душі, бо в той вік уважало ся соромом і нечестю для козака думати про жінку і любов, не бувши в битві. Загалом, останнїми роками він рідше виступав провідником ватаг, за те частїйше бродив денебудь в самотнім закутку Київа, що тонув у вишневих садах, з яких визирали низенькі хати на вулицю. Иногдї він заходив і на вулицю аристократів, в нинїшнім старім Київі, де жили українські й польські пани і де доми були побудовані з деякою вибаглистю. Раз якось, коли він задивив ся, на нього трохи не наїхала коляска якогось польського пана, і візник із страшенними вусами, що сидїв на козлах, швигонув його таки добре батогом. Молодий бурсак закипів: з безумною сміливостю ухопив своєю дужою рукою за заднє колесо і задержав коляску. Але візник, боячись заплати, нагнав конї; вони сїпнули, — й Андрій, що встиг, на щастє, вхопити руку, заорав носом прямо в багнюку. Незвичайно дзвінкий і гармонїйний сміх розляг ся над ним. Він підвів очі і побачив у вікнї красуню, якої ще з роду не бачив: чорнооку й білу як снїг, осяяний раннїм румянцем сонця. Вона сміялась від усеї душі, і той сміх надавав яскраво-слїпучу силу її чарівній красї. Він остовпів. Він дивив ся на неї, зовсїм забувшись, і несамохіть згортав з обличя болото, яке ще гірше його замазувало. Хто була ся краля? Він хотїв дізнати ся у двірнї, що купою в богатих убраннях стояла за ворітьми, обступивши молодого кобзаря. Але двірня, побачивши його замазану пику, підняла його на сміх і не дала нїякої відповіди. Врештї він таки дізнав ся, що то була дочка ковенського воєводи, що приїхав не на довгий час до Київа. Таки другої ночі він з питомою бурсацькою сміливостю перелїз через паркан до саду, вилїз на дерево, що розложило віти аж на дах дому; з дерева перелїз на дах і димарем пропхав ся просто в опочивальню до красунї, яка в той час сидїла перед свічкою і виймала з вух свої дорогі сережки. Вродлива Ляшка так злякалась, побачивши нечайно перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити слова; але помітивши, що бурсак стоїть з потупленими очима й не сміє рукою ворохнути, пізнавши, що се той самий, що гепнув ся на її очах на вулицї, вона знову зайшла ся сміхом. До того в чертах Андрія не було нїчого страшного, навпаки: він був дуже гарний собою. Вона сміяла ся від душі, довго забавляючись ним. Красуня була доволї вітрогонна, як Ляшка; але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, кидали погляд довгий, як вічність. Бурсак не міг ворохнути рукою, немов звязаний в мішку, коли дочка воєводи підійшла до нього, поклала йому на голову свою блискучу диядему, повісила на губи йому сережки й надїла на нього серпанкову, прозору шемезетку з фестонами, шитими золотом. Вона убирала його й робила з ним безлїч дурощів з свободою дитини, якою визначають ся вітрогонні Ляшки й яка ще дужче бентежила бідного бурсака. Він був смішний з розкритим ротом і нерухомо вдивлений в її слїпучі очі. Стук, що почув ся в ту хвилю коло дверий, злякав її. Вона звелїла йому сховати ся під постїль, і скоро тільки несупокій минув ся, покликала свою горничну, полонену Татарку, й приказала їй вивести його обережно в сад і звідтіля виправити через паркан. Але на сей раз нашому бурсакови не пощастило ся: сторож пробудив ся і порядно засягнув його по ногах, а двірня, що збігла ся, довго товкла його вже на вулицї, поки не винесли його швидкі ноги. Після сього було дуже небезпечно проходити біля дому, бо двірнї у воєводи було чимало. Він зустрів її ще раз в костелї: вона запримітила його й дуже мило усміхнула ся як до давнього знайомого. Він бачив її на швидку ще один раз, відтак ковенський воєвода виїхав, і замісь гарної чорноокої Ляшки виглядала з вікон якась груба морда. От про що думав Андрій, звісивши голову й потупивши очі в гриву свого коня.
А тимчасом степ уже давно приняв їх у свої зелені обійми, й висока трава, обступивши, закрила їх, тільки чорні козацькі шапки мигали між її колосям.
— Е, е! Що се ви, хлопцї, так притихли? — промовив нарештї Бульба, прокинувшись від своєї задуми, — неначе черцї які! Нуте враз всї думки до чорта! Беріть лишень в зуби люльки, та закуримо та потиснемо коний та полетимо, щоб і птиця нас не догнала!
— Е, е! Що се, ви хлопцї, притихли? — промовив нарештї Бульба.
І козаки нагнулись до коний і пропали в траві. Вже й чорних шапок не стало видко, тільки струя розщепленої трави показувала слїд їхньої бистрої їзди.
Сонце давно виглянуло на чистім небі й живущим, теплотворним світлом залило цїлий степ. Все, що сумного й сонного було в козаків на душі, вмить пропало; їхнї серця стрепенулись, як птахи.
Чим далї, степ усе красшав. Тогдї весь південь, вся та просторонь, що становить нинїшню Новороссію, до самого Чорного моря, була зеленого пустинею. Нїколи плуг не проходив по безмірних хвилях диких ростин; тільки конї, ховаючись у них, мов у лїсї, топтали їх. Нїчого в світї не було й не буде красшого; вся поверхня землї виглядала як зелено-золотий океан, по якім бризнуло мілїони ріжніх квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави проглядали блакитні, синї й лїлейні волошки, жовта зїновать проскакувала в гору своїм пірамідальним вершком; біла кашка пестріла парасольковатими шапочками на поверхнї; Бог знає звідкіля занесений колос пшеницї наливав ся в гущавинї. Під їхнїми тонкими корінцями шмигляли куропати, витягнувши тонкі шиї. Повітрє було переповнене тисячю ріжних пташиних свистів. В небі стояли нерухомо шулїки, розложивши крила й нерухомо вперши очи в траву. Крик диких гусий, що осторонь летїли хмарою, відкликав ся Бог знає в якім далекім озері. З трави піднимала ся рівними махами чайка і любостю купалась у синїх хвилях повітря. Ось вона пропала в високости й мигтить тільки мов чорна точка; ось вона повернулась крильми, блиснувши до сонця… Ех, чорт вас побери, степи, які чарівні ви…
Наші подорожні зупинялись усего на кілька хвилин, щоб пообідати, й тогдї ватага козаків, що їхала з ними, злазила з коний, відвязувала деревляні боклажки з горівкою й тикви, що заступали посуду. Їли тільки хліб з салом та коржі, пили тільки по одній чарцї, бо Бульба не дозволяв нїколи напивати ся в дорозї, і знову їхали до вечера. У вечері степ зовсїм відміняв ся: вся ріжнобарвна просторонь його займала ся останнїм ясним відблиском сонця й поволи темнїла, так що було видко, як тїнь біжить по нїй, і вона стає темно зелена; пара виставала густїйше; кождий цвіт, кожда травка дихала амброю, і весь степ курив ся пахощами. По блакитно-темнім небі немов велитенською рукою були наляпані широкі смуги рожевого золота; тут та там білїли ся клаптї легких і прозорих облаків, і свіжий, як морські хвилї звабливий вітрець ледви гойдав ся на вершках трави й ледви доторкав ся лиця. Вся музика, що дзвенїла за дня, втихла, зміняла ся другою. Рябенькі суслики вилазили з нор, ставали на задні лапки й наповняли степ свистом. Сюркіт травяних коників ставав чутнїйший. Деколи з якого самотного озера вилїтав крик лебедя і срібною хвилею котив ся в повітрі. Подорожні, зупинившись серед степів, вибирали нічлїг, розкладали вогонь, ставили казани й варили собі кулїш; пара підіймалась і крутила ся в повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, а коний, спутаних, пускали в траву. Вони розвертали ся на жупанах. На них просто дивили ся нічні звізди. Вони чули ухом весь безчисленний світ комашнї, що наповняла траву: весь її тріск, свист, сюрчаннє, — все те голосно розлягало ся серед ночі, чистило ся в свіжім повітрі й заколихувало дрімучий слух. Коли-ж хтонебудь з них підіймав ся і вставав на хвилину, то степ здавав ся йому наче засїяний блискучими іскрами світляків. Иногдї нічне небо було в ріжних місцях осьвітлене далекою загравою від випалювання сухого очерету по ріках і лугах, і темний ключ лебедів, що летїли на північ, освічував ся нечайно срібно-рожевим світлом, і тогдї здавало ся, наче червоні хустки летять по темнім небі.
Подорожні їхали без нїякої пригоди. Нїгде не попадались їм дерева: все той самий безконечний, вольний прегарний степ. Тільки часом з'являлись на боцї синї верхи далекого лїса, що тягнув ся берегами Днїпра. Лиш один раз показав Бульба синам маленьку точку, що чорнїла далеко в траві і промовив:
— Дивіть ся, дїти, он скаче Татарин!
Маленька головка з вусам влїпила здалека прямо на них свої вузкі очі, понюхала повітрє, як гонча собака, і, мов серна, щезла, побачивши, що козаків було тринайцять люда.
— А нуте, дїти, спробуйте догнати Татарина!… І не пробуйте — по вік не здогоните: у нього кінь бистрійший від мого чорта.
Одначе Бульба перестеріг ся, боячись де-небудь схованої татарської засїдки. Вони прибігли до невеликої річки, що звала ся Татаркою й допливала до Днїпра, кинулись у воду з кіньми і довго пливли, щоб затратити свої слїди, й тодї вже, вийшовши на беріг, їхали далї.
Через три днї після сього вони були вже недалеко від місця, що було метою їх подорожі. В повітрі похолоднїло: вони почули, що Днїпро близько. Ось він блищить у долинї й темною смугою вирізав ся на краєвидї. Він дихав холодними хвилями і розливав ся близше, близше, й нарештї обхопив половину всеї поверхнї землї. Се було те місце, де він, досї завалений порогами, врештї перемагав і шумів як море, розвившись по волї; де киненї серед нього острови розпирало його ще ширше з берегів і його хвилї котили ся широко по землї, не стрічаючи нїяких перепон. Козаки позлазили з коний, сїли на пором і за три години причалили ся до берегів Хортицї, де тогдї була Сїч, яка часто міняла своє житло.
Юрба народу лаялась на березї з перевізниками. Козаки підпопружили коний. Тарас постатнїв, стягнув на собі дужче пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини теж оглянули себе від ніг до голови з якимсь острахом і неясною втїхою, і всї разом в'їхали в присїч, що була з на пів верстви від Сїчі. При в'їздї заглушило їх пів сотнї ковальських молотів, що греміли в двайцять пяти кузнях, викопаних в землї і покритих дерниною. Дужі кожумяки сидїли під острішками, що виходили на вулицю і мяли своїми твердими руками волові шкіри; крамарі під ятками сидїли з купою кременїв, огшівами й порохом; Вірменин розложив дорогі плахти; Татарин смажив на рожнах баранину; Жид, витягнувши шию, цїдив горівку з бочки. Але перший, хто попав ся на зустріч, був Запорожець, що спав насеред дороги, розкинувши руки й ноги. Бульба не зміг, щоб не зупинитись і не полюбуватись ним.
— Ех, як тяжко розвернув ся! Цур тобі, яка пишна фіґура! — промовив він, зупиняючи коня.
Справдї, то був досить цїкавий образ: Запорожець як лев розвернув ся на дорозї; гордо закинутий чуб займив на пів аршина землї; шаровари з червоного дорогого сукна були замазані дехтем, щоб показати повну зневагу до них. Полюбувавшись, Бульба протискав ся далї по тїсній вулицї, що була вся завалена майстрами, які тут же справляли своє ремесло і людьми всякої віри, що наповняли присїч, яка подобала на ярмарок й яка одягала і живила Сїч, що знала тільки гуляти та греміти з мушкетів.
Нарештї вони минули присїч і побачили кілька куренїв, покритих дерниною, або, по татарськи, повстю. Деякі були виряжені гарматами. Нїгде не було видно нї частоколу нї тих низеньких хаток з піддашями на низеньких деревляних стовпках, що були на присїчі. Невеликий вал і засїка без нїякої оборони показували страшну безпечність. Кілька дужих Запорожцїв, що лежали з люльками в зубах на самій дорозї, подивили ся на них байдуже і навіть не ворохнулись. Тарас обережно проїхав поміж ними, промовивши:
— Здорові були, панове!— Доброго здоровля й вам, — відповіли Запорожцї.
Всюди, по всїм полю, були розкидані купи народа. По опалених лицях було пізнати, що вони всї були загартовані в битвах, засмакували всяких невзгодин. Так отсе вона, Сїч! Отсе те гнїздо, звідкиля вилїтають ті горді і дужі, як льви! От звідкиля розливаєть ся козацька воля на всю Україну!
Подорожні виїхали на широкий майдан, де звичайно збирала ся рада. На великій перевернутій бочцї сидїв Запорожець без сорочки; він держав її в руках і повагом латав на нїй дїри. Їм знову заступила дорогу цїла юрба музикантів, серед яких вибивав гопака молодий Запорожець; заложивши на бакир шапку й розкладаючи руками, він тільки вигукував:
— Швидше грайте, музики! Не жалуй, Хомо, горівки православним христіянам!
І Хома з підбитим оком наливав усякому, хто хотїв, по здоровеннім кухлї. Довкола молодого Запорожця чотири старих вибивали досить дрібно ногами, кидались як вітер в бік, трохи не на голову музикам і потім били своїми срібними підковами втоптану землю. Земля глухо гудїла на весь округ, і в повітрі лунали далеко гопаки та дзвенїли підкови чобіт. Але один жвавійше за всїх вигукував і летїв за другими в танець. Чуприна розвівала ся на вітрі, могуча грудь була зовсїм гола; на нїм був теплий, зимовии кожух надїтий в рукави й піт градом лив ся з нього, як з відра.
— Та скинь бодай кожух! — гукнув Тарас: — не бачиш, як пражить!
— Не можна; — гукав Запорожець.
— Чому?
— Не можна; в мене такий звичай: що скину, пропю.
А шапки вже давно не було на ньому, нї пояса на жупанї, нї шитої хустки: все пішло, куди слїд. Юрба більшала; до танцюристів приставали другі і не можна було дивити ся без зворушеня, як всї витинали танець, найбільш вольний, найбільш скажений, який колинебудь бачив світ і який він тих, що його видумали, прозвано козаком.
— Ех, якби не кінь, — гукнув Тарас, — пішов би й я, їй Богу, пішов би в танець!
А тимчасом в юрбі стали зустрічати ся й поважні, заслугами знатні, сиві чуби, що бували нераз старшинами. Тарас швидко зустрів богато знакомих козаків. Остап і Андрій чули тільки здоровкання: „А се ти, Печериця!“ — „Здоров був Козолуп!” — „Звідкіля Бог несе тебе, Тарасе?” — „Ти як сюди забрів, Долото?” — „Здоров, Кирдяга!” — „Здоров, Густий!” — „Чи надїяв ся я побачити тебе, Ремінь?” І витязї, що зійшли ся з усього гулящого світа східної України, цїлювали ся одні з другим, і тут же пішли розпитуваня: „А що Касиян? Що Бородавка? Що Колопер? Що Підсишок?” І чув у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопанї, що з Колопера здерли шкіру під Кизикирменом, що Підсишкову голову посолили в бочцї й вислали до самого Царгорода. Похилив голову старий Тарас і сумно промовив: „Добрі козаки були!”