Тарас Бульба (1918)/III
| ◀ II | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль III |
IV ▶ |
|
Вже з тиждень Тарас Бульба жив з синами на Сїчі. Остап і Андрій не дуже то інтересували ся військовою наукою. Сїч не любила морочити себе військовими вправами і тратити час; молодь виховувалась тільки на дїлї, в бою на війнї, яка через те вела ся майже без упину. Козаки уважали за річ нудну вчити ся якійнебудь дисциплїнї; хиба тільки стріляли до мети та деколи гарцювали на конях, ганяючись за звірем в степах та лугах. Остатнїй прочий час проводили на бенькетах, що так припали до широкої козацької душі. Вся Сїч була якимсь надзвичайним явищем: то було якесь невпинне бенкетуваннє, що почало ся гучно й загубило свій конець. Дехто ремісникував, дехто держав крамницї і торгував; але більша частина гуляла від ранку до вечера, поки в кишенї дзвенїло й поки здобуте добро не помандрувало в руки торговцям і шинкарям. Се загальне бенкетуванє мало в собі щось чаруючого. То не був збрід пянюг, що заливають ся з горя, але весела й бучна гулятика. Кождий, хто приходив сюди, забував і кидав усе, чим досї жив. Він як то кажуть, чхав на свою минувшину і без журби віддавав ся товариству таких, як і він, гуляк, що не мали нї роду нї кутка, хиба вільне небо над собою та невпинне бенкетуваннє. Се й породило ту божевільну веселість, що не могла-б зародитись нїгде инде. Оповідання і теревенї серед юрби козаків, що лїниво опочивали на землї, бували иногдї такі смішні й дихали такою силою життя, що треба було мати натуру Запорожця, щоб, слухаючи все те, навіть вусом не моргнути, — різка черта, якою й досї виріжняєть ся Українець від других Славян. Веселість була пяна, бучна, але то не був чорний шинок, де понуро-вбійчою веселостю забуваєть ся чоловік: то був наче тїсний круг шкільних товаришів. Ріжниця була тільки у тім, що замість сидїти з указкою та слухати нудних толків учителя, вони робили похід на пяти тисячах коний; замісь лугу, де грають ся в мяча, в них був невартований безкраїй степ, на який часто Татарин витикав свою метку голову, й нерухомо, суворо дивив ся Турок в своїй зеленій чалмі. Ріжниця була в тім, що замісь силуваного єднання в школї, вони самі покинули батьків і материй і втекли з батьківських домів; що тут мали притулок і ті, яким уже лоскотав шию мотуз й вони замісь блїдої смерти, побачили життє і волю; що тут жили й ті, в яких по благороднім звичаю не держалась в кишенї копійка; що були й ті, що колись червінець уважали за богацтво, і в яких, з ласки жидів-орендарів, кишенї можна було вивертати, не боячись, щоб звідтіля випало щонебудь. Тут були всї бурсаки, що не змогли терпіти академічних лоз і не винесли зі школи анї титли; але разом з ними були й такі, що знали, що таке Гораций, Цицерон і римська република. Тут було богато тої значної старшини, що мали повагу і в королївськім війську; тут було богато вчених досвідних вояків, які мали переконаннє, що все одно, де воювати, аби тільки воювати, бо негоже благородній людинї жити, не воюючи. Богато було й таких, що приходили тільки для того на Сїч, щоб відтак сказати що ось то й вони були на Сїчі і через те гартовані лицарі. Та кого тут не було? Ся дивна република була потрібна в той вік. Охочі до воєнного життя, золотих кубків, богатих парч, дукатів і реалів могли кождого часу найти тут роботу. Тільки одні баболюби не мали чого шукати тут, бо навіть на Присїчі не сміла з'являти ся нїяка жінка.
Остапови й Андрісєви здавалось надзвичайно чудним, що вже при них приходило на Сїч сила народу, і хоча-б хто спитав, звідкіля ті люди, хто вони і як називають ся. Вони приходили сюди, неначе до свого дому, звідкіля тільки годину тому вийшли. Приходень ішов тільки до кошового, який звичайно казав:
— Здоров був! У Христа віруєш?
— Вірую! — відповідав приходень.
— І в Тройцю святу віруєш?
— Вірую!
— І до церкви ходиш?
— Ходжу!
— А ну, перехрестись!
Приходень хрестив ся.
— Ну, добре, — казав кошовий, — іди-ж, у який сам хочеш курінь.
На тім кінчила ся вся церемонїя. І цїла Сїч молилась в одній церкві й готова була боронити її до остатньої краплї крови, хоч про якісь пости і слухати нїхто не хотїв. Тільки Жиди, Вірмени й Татари, жадні до наживи, мали відвагу жити й торгувати на присїчі, бо Запорожцї нїколи не торгували ся, а скільки гроший вийняла рука з кишенї, стільки й платили. Зрештою, доля тих грошелюбних крамарів була дуже бідолашна: вони були подібні до тих, що поселяли ся у підніжя Везува, бо, скоро тільки в Запорожцїв не ставало гроший, вони гульвіси розбивали їхнї крамницї і брали все даром. Сїч складала ся з більше як шістьдесять куренїв, які дуже були подібні на окремі, незалежні републики, а ще більше на школу і бурсу дїтий, що живуть з усього готового. Нїхто про нїщо не дбав і нїчого не держав у себе; все було в руках у курінного отамана, який за те звав ся батьком. У його в руках були гроші, одїння, весь харч, саламаха, каша й навіть топливо; йому віддавали й гроші на сховок. Иногдї лучала ся між куренями сварка; тогдї вмить доходило до бійки. Куренї висипали на майдан і кулаками оббивали один-одному боки, поки одні не перемогли і тогдї все кінчилось бенкетом. Така то була Сїч, що так надила тогочасну молодь.
Остап і Андрій кинулись з усею палкостю молодої душі у те бурливе море і вмить забули і батьківський дім і бурсу і все, що хвилювало вперед їхнї душі, й потонули в новім життю. Все манило їх: гулящі звичаї Сїчі, нескладна оруда і закони, що здавались їм инколи навіть надто суворими в такій самовольній републицї. Коли козак прокрав ся, вкрав якунебудь дурницю, так се уважалось зневагою усего козацтва: його, як безчесника, привязували до стовпа на майданї і клали біля нього киї, якими кождий прохожий повинен був вдарити його, поки не забили на смерть. Довжника що не платив довги, привязували ланцюхами до гармати, і там він сидїв доти, доки хтонебудь з товаришів не згодив ся викупити його, заплативши за нього довг. Та більш за все потрясла Андрія страшна кара, постановлена за вбийство. Тут таки, на його очах, викопали яму, спустили туди живого вбийника й поклали на нього домовину з тїлом убитого, й відтак обох засипали землею. Довго відтак уявляв ся йому страшний звичай кари, і все стояв перед ним той живцем закопаний чоловік з страшною домовиною.
Швидко оба молоді козаки придбали гарну славу в козаків. Часто разом з другими товаришами з свого куріня, а иногдї й з усїм курінем і сусїдними курінями, вони виїздили на лови в степ, де водилось безлїч степового птаства, оленїв, кіз; або ходили на озера, ріки й притоки, що були призначені жеребом на кождий курінь, закидали сїти й волоки й витягали повні тонї риби на харчі всього куріня. Хоч тут і не було справжньої науки, з якої пізнати козака, але вони вже визначили ся між другими молодими козаками своїм завзяттєм і вдатностю. Вони влучно стріляли до цїли, перепливали Днїпро проти води — вчинок, за який новика торжественно приймали в козацьке товариство.
Але Тарас готував їм иншу дїяльність. Йому не по душі було таке святочне життє — йому хотїло ся справжнього дїла. Він міркував, якби підняти Сїч на якусь сміливу справу, де-б можна погуляти, як сдїд лицареви. Нарештї одного дня він прийшов до кошового і сказав йому прямо:
— А що, кошовий, пора б погуляти Запорожцям?
— Нїгде погуляти, — відповів кошовий, вийнявши з рота коротеньку люльку і чвиркнувши на бік.
— Як то нїгде? Можна піти на Туреччину, або на Татарву.
— Не можна нї в Туреччину нї вТатарву, — відповів кошовий, взявши знову байдужно люльку в рот.
— Чому не можна?
— Тому. Ми обіцяли султанови мир.
— Адже-ж він — бусурмен, а бусурмена й Бог і святе письмо велять бити.
— Не маємо права. Якби ще не присягались нашою вірою, то може-б і можна; а так нї, не можна.
— Як не можна? Що се ти кажеш, не маємо права? Та от у мене два сини, оба молоді, ще нї разу нї той нї другий не були на війнї, а ти кажеш — не маєм права, а ти кажеш — не треба йти Запорожцям.
— Ну, вже не годить ся так.
— Так, значить, годить ся, щоб марне пропадала козацька сила, щоб чоловік погибав, як собака, без доброго дїла, щоб нї рідному краєви нї христіянству не було з нього нїякого пожитку? Так нащо-ж ми живемо, на якого чорта ми живемо? — Розтолкуй менї се! Ти — чоловік розумний, тебеж не даром за кошового вибрали: розтолкуй менї, нащо ми живемо?
Кошовий не відповів на се питаннє. То був упертий козак. Він трохи помовчав і згодом сказав:
— А війни однако не буде.
— Так не буде війни? — запитав знову Тарас.
— Нї.
— Значить, і думку треба кинути?
— І думку кинути.
— Стрівай-же, чортова голово, — промовив Бульба до себе, — ти ще мене попамятаєш! — і тут же поклав ся дозволити кошовому.
Змовившись з одним-другим, справив їм бенкет, і підхмелені козаки повалили просто на майдан, де стояли привязані до стовпа литаври, в які били, скликаючи раду. Не нанайшовши паличок, що були сховані у довбуша, вони вхопили в руки полїно й почали бити в литаври. На сей гук прибіг перший довбуш, високий на зріст чоловік з одним тільки оком, той то страшенно заспаним.
— Хто тут сміє бити в литаври? — крикнув він.— Мовчи! Бери свої палички та бий, коли велять! — відповіла підхмелена старшина.
Довбуш виняв у ту мить з кишенї палички, які він взяв з собою, знаючи добре, чим кінчать ся такі істориї. Литаври загули, й незабаром на майданї стали збирати ся мов чмелї, чорні купи Запорожцїв. Всї стали в коло, і після третього гуку литавр вийшла старшина: кошовий з булавою в руцї, суддя з військовою печатю, писар з каламарем і осавул з перначем. Кошовий і старшина зняли шапки й поклонили ся на всї боки козакам, що стояли гордо, взявшись за боки.
— Що се за рада? Чого вам, панове? — сказав кошовий. Лайка і крики не дали йому говорити.
— Клади булаву! Клади, чортів сину, в сю мить булаву! Не хочемо тебе більше! — кричали з юрби козаки.
Деякі тверезі курінї хотїли, як бачилось, протестувати; але курінї, й пяні й тверезі, почали бійку. Крик і гук підняв ся з усїх боків.
Кошовий хотїв щось говорити, але знаючи, що озвірена, самовільна юрба може за те побити його на смерть, як воно бувало в таких випадках, вклонивсь низенько, поклав булаву і сховав ся в юрбі.
— Чи звелите панове й нам класти свої клейноди? — спитались суддя, писарь і осаул і готувались уже класти каламарь, військову печать і пернач.
— Нї, ви оствайтесь, — закричали з юрби, — нам треба було тільки кошового прогнати бо він — баба, а нам чоловіка треба на кошового.
— Кого-ж тепер виберете за кошового? — спитала старшина.
— Кукубенка виберемо! — гукала одна частина.
— Не хочемо Кукубенка! — гукала друга. — Завчасу йому, ще молоко на губі не висохло.
— Шило най кошовим буде! — гукали одні. — Шила за кошового!
— В потилицю тобі шило! — гукала, лаючись, юрба. — Що він за козак, коли прокрав ся, собачий син, як Татарин? Чортови в зуби пяницю Шила!
— Бородатого, Бородатого виберім за кошового!
Не хочемо Бородатого! К'нечистій матері Бородатого!
— Кричіть Кирдягу! — шепнув Тарас декому.
— Кирдягу, Кирдягу! — кричала юрба. — Бородатого! Бородатого! Кирдягу! Кирдягу! Шила! К'чорту з Шилом! Кирдягу!
Всї кандидати, почувши свої імена, зараз виходили з юрби, щоб і позору недати, наче-б вони особистою участю помагали в виборі.
— Кирдягу! Кирдягу! — розлягло ся сильнїйше всїх. — Бородатого!
Нарештї дїло дійшло до кулаків, і Кирдяга переміг.
— Ідїть за Кирдягою! — загукали.
З десяток козаків вийшло з юрби; деякі з них ледви держали ся на ногах, — так встигли налити ся, — і пішли до Кирдяги, щоб звістити йому про вибір.
Кирдяга, хоч старезний, але розумний козак, вже давно сидїв у своїм куренї і наче-б то й не знав, що дїялось.
— А що, панове? Чого вам треба? — запитав він.
— Іди, тебе за кошового вибрали!
— Змилуйте ся, панове, — сказав Кирдяга, — куди менї до такої чести! Який з мене кошовий! Та в мене й розуму не стачить задля такого уряду. Так наче й не найшли нїкого лїпшого у всїм війську?
— Йди, коли велять! — кричали Запорожцї.
Два з них ухопили його по під руки, і хоч як він опирав ся ногами, таки приволїкли на майдан, лаючи і підтовкуючи з заду кулаками, та приговорюючи: „Не пручай ся, чортів сину! Приймай, собако честь, коли дають!” Таким чином завели Кирдягу в козацьку раду.
— А що, панове, — загукали на весь мир ті, що привели Кирдягу, — згодні ви, щоб сей козак був у нас за кошового?
— Всї згодні! — загукала юрба, і той гук довго лунав на все поле.
Оден із старших взяв булаву й піднїс її новому кошовому. Кирдяга по козацькому звичаю відрік ся. Старшина піднїс її в друге. Кирдяга зрік ся і вдруге й відтак уже, за третїм разом приняв булаву. Радісний крик залунав по всїй юрбі, і знову далеко застогнало все поле. Тогдї виступили з юрби чотири найстарші, сивоусі й сивоголові козаки (дуже старих не було на Сїчі, бо жаден Запорожець не вмирав своєю смертію) і взявши жменю землї, яка на той час від дощу розмокла в болото, поклали йому на голову. Мокра земля потекла з голови по вусах і по щоках і замазала болотом все обличє. Але Кирдяга стояв, не поступаючись з місця, і дякував козакам за честь.
Так закінчила ся та шумна рада з якої, не знати, чи так радів хто другий, як Бульба: се була відплата старому кошовому; до того-ж Кирдяга був його давний товариш, бував з ним в одних сухопутних і морських походах, подїляючи труди і пригоди воєнного життя. Юрба розбрила ся зараз празнувати вибори і пішла гулятика, якої досї ще не бачили Остап і Андрій. Шинки з вином рознесли до одного; мід, горівку і пиво забирали таки так, без гроший; шинкарі раді були, що хоч самі остались живі. Цїлу ніч лунали крики та піснї, в яких співалось про подвиги козаків, і місяць ще довго бачив товпи музик, що ходили по вулицях з бандурами, торбанами, круглими балалайками, та співцїв, яких держали на Сїчі, щоб співали в церкві та славили запорожські подвиги. Нарештї хміль і втома стали перемагати міцні голови і можна було бачити, як тут та там падав на землю козак; як товариші обнявши оден одного, і заплакавши сердечно сльозами, падали разом до долу. Там юрбою лягала цїла купа; там дехто добирав місце, де-б лїпше лягти, і падав прямо на деревяну колоду. Остатнїй, що був найміцнїйший, мимрив ще якісь недоладні слова; врештї й його підкосило похміллє, повалив ся й він, — і заснула вся Сїч.
Мокра земля потекла з голови по вусах і по щоках і замазала болотом все обличє.