Тарас Бульба (1918)/VII
| ◀ VI | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль VII |
VIII ▶ |
|
Шум і метушня були в запорожськім таборі. Спершу нїхто не міг вияснити, як воно стало ся, що військо прорвалось у місто. Аж відтак виявилось, що весь переяславський курінь, який розложивсь був перед бічною брамою, був мертвецьки пяний; нїчого дивного, що половину його перебито, а другу перевязано ще скорше, нїж могли здогадатись, в чім річ. Поки близші курінї, пробуджені криком, вспіли взяти ся за зброю, військо вже входило в браму й остатнї ряди його відстрілювались від сонних, напів-тверезих Запорожцїв, що в неладї кинулись на них.
Кошовий дав наказ, щоб зібрали ся всї, і коли всї стали кругом і, знявши шапки, затихли, він промовив:
— Так ось що, пани брати, трапилось сеї ночи; ось до чого довів хмель! Ось яку наругу учинив нам ворог! У вас, видко, вже така поведенція: дозволь вам подвоїти пай, то ви ладні так насмоктатись, що ворог Христового вояцтва не тільки штани здійме з вас, але й начхає вам у саму пику, а ви того й не почуєте.
Козаки всї стояли з понуреними головами, почувши свою провину; тільки один незамайківський курінний отаман Кукубенко озвав ся:— Стрівай, батьку! — промовив він: — хоч воно й не по закону перечити, коли промовляє кошовий перед усїм військом, та коли дїло було не так, то вжеж треба озватись. Ти не зовсїм по правдї дорікаєш усьому війську християнському. Козаки були б винуваті й заслужили б на смерть, якби напились у походї, на війнї, у тяжкій працї, але ми сидїли без дїла, даремно нудились перед містом. Нї посту, нї иншого християнського воздержання не було: якжеж могло бути, щоб на бездїлї та не напив ся чоловік? Гріха тут нема. А ось ми краще покажім їм, як нападати безвинних людий. Перше били добре, а тепер так побєм, що й пят додому не донесуть.
Річ курінного отамана подобалась козакам. Вони попіднимали вже зовсїм понурені голови й багато їх притакнули, промовивши:
— Добре сказав Кукубенко!
А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, промовив:
— А що, кошовий, мабуть правду сказав Кукубенко? Що ти на те скажеш?
— А що скажу? блажен і батько, що породив такого сина! Ще не велика мудрість сказати докірливе слово, а більша мудрість сказати таке слово, що б, не ругаючись над бідою чоловіка, підбадьорило його духа, як остроги підбадьорують коня після водопою. Я сам хотїв розважати вас після того, та Кукубенко здогадавсь уперед.
— Добре сказав і кошовий! — почулось між рядами Запорожцїв.
— Добре слово! — сказали й другі.
І навіть сивочубі, що стояли мов сиві голуби, і ті кивнули головою й моргнувши сивим вусом, тихо промовили:
— Добре слово сказав!
— Слухайте ж, панове! — говорив кошовий далї, — брати кріпость, дратись і підкопуватись, як то роблять чужі, нїмецькі митцї — нехай їм хрін з такою роботою! — і не до речі і не козацьке дїло. А міркуючи по всьому, ворог прорвав ся в місто не дуже з великим запасом: маж було щось мало з ними. Люд у містї голодний, все поїсть у мить, та ще й сїна коням… се вже не знаю, а хиба з неба кине їм вилами якийнебудь їхнїй святий… Тільки про те Бог знає, а їхнї ксьондзи тільки на словах митцї. Чи за сим, чи за тим, а все вони вийдуть з міста. От ви й роздїляйтесь на три купи і ставайте на три дороги перед трьома брамами. Перед головною брамою пять курінїв, перед другими по три курінї. Дядьківський і корсунський курінь на засїдку! Полковник Тарас з полком на засїдку! Титарівський і тимошівський курінь на підмогу з правого боку табору! Щербинівський і стебликівський — верхнїй з лївого! Та виходїть з рядів, панове молодцї, хто з вас острий на слово, подражнїть трохи ворога! У Ляха пустоголова вдача: лайки не витерпить, то може й нинї вони всї вийдуть з брами. Курінні отамани, огляньте гарненько свої курінї, в кого недостача, поповніть останками переяславського. Перегляньте все на ново! Дати на прохміллє по чарцї горівки й по хлїбови на козака. Але правда, кождий ще від учорашнього ситий, бо нїгде правди дїти, понаїдались так, що я дивуюсь, як у ночі нїхто не луснув. Та от ще один приказ: коли хтонебудь, шинкарь, Жид, продасть козакови хоч один кухоль горівки, то я прибю йому на самім чолї свиняче вухо й повішу, як собаку, горі ногами! До працї ж братцї! До працї!
Так робив порядки кошовий, і всї поклонились йому в пояс і, не надїваючи шапок, подались до своїх возів; аж коли відійшли далеко, тогдї надїли шапки. Всї почали готуватись: пробували шаблї, насипали пороху з мішків у порохівницї, підкочували і ставили мажі, вибирали конї.
Ідучи до свого полку, Тарас думав і не міг додуматись, де дїв ся Андрій.
”Чи полонилиб його разом з иншими і звязали сонного? Але нї, не такий Андрій щоб живим піддав ся в полон”.
Між убитими козаками теж не було його видко. Задумав ся дуже Тарас і йшов попереду свого полку, не чуючи, що його давно вже хтось кликав.
— Кому мене треба? — спитав він нарештї, прочунявшись.
Перед ним стояв Жид Янкіль.
— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив Жид, швидко хапаючись і перериваючи голос, мовби хотїв сказати щось дуже важне. — Я був у містї, пане полковнику!
Тарас глянув на Жида і здивував ся, що той уже поспів бути в містї.
— Який же враг тебе занїс туди?
— Я зараз розкажу, — промовив Янкіль. — Як тільки я почув уранцї гомін, і козаки стали стріляти, я ухопив кафтан і, не надїваючи його, побіг туди бігцем; дорогою вже надїв його в рукави, бо хотїв швидше довідати ся, від чого гомін, чого козаки так рано почали стріляти. Я взяв і прибіг аж до мійської брами як раз у той час, коли військо входило в місто. Дивлюсь, — попереду віддїлу пан хорунжий Лаляндович. Він мій знакомий: вже три роки як винен сто червоних. Я за ним, нїби то, щоб виправити в нього довг, і увійшов разом з ним у місто.
— Як же ти — увійшов у місто та ще й довг хотїв виправити? — спитав Бульба. — І він не звелїв тебе повісити, як собаку?
— А, їй Богу, хотїв повісити, — відповів Жид: — вже було його слуги зовсїм вхопили мене й накинули мотуза на шию, але я відмоливсь у пана, сказав, що підожду довг, що ще позичу, аби тільки поміг менї зібрати довги з инших лицарів; бо у пана хорунжого, — я все скажу по правдї, — нема й одного червінця в кишенї. Хоч він має і хутори і великі маєтки й аж чотири замки та степової землї до самого Шклова, а гроший у нього, як у козака, Біг ма'. І тепер, коли б не узброїли його брацлавські Жиди, то нї в чім було б і на війну виїхати. Він і на соймі через те не був....
— Що ж ти робив у містї? Бачив наших?
— Як нї! Наших там багато: Іцко, Рахум, Шмуль, Хайволох, Жид орендарь…
— Та пропадь вони, собаки! — гукнув з пересердя Тарас. — Що ти менї тичеш своє жидівське кодло? Я питаю тебе про наших Запорожцїв.
— Наших Запорожцїв не бачив, а бачив одного пана Андрія.
— Андрія бачив! — аж крикнув Бульба. — Що ж ти, де його бачив?… в пивницї?… в ямі?… збещещений? звязаний?…
— Хтож би то смів вязати пана Андрія? Він тепер такий пишний лицарь… Далїбуг, я й не пізнав! І наплїчники в золотї, і нарукавники в золотї, і шапка в золотї, і на поясї золото, скрізь золото, скрізь золото. Так, як сонце на веснї, коли в городї вся пташка пищить і співає, і всяка травичка пахне, так і він увесь яснїє в золотї. І коня дав йому воєвода що найкрасшого; двістї червінцїв коштує один кінь.
Бульба остовпів.
— На що ж він надїв чуже вбраннє?
— Тому, що воно лїпше, тому й надїв. І сам їздить і другі їздять; і він навчає і його навчають: як найбогатший польський пан!
— Хто ж його присилував?
— Я не кажу, що його хтось присилував. Хиба пан не знає, що він по своїй волї перейшов до них?
— Хто перейшов?
— А пан Андрій.
— Куди перейшов?
— Перейшов до Ляхів; він уже тепер зовсїм їхнїй…
— Брешеш, свиняче вухо!
— Як же можна, щоб я брехав? Хиба я дурний, щоб брехати? Хиба я не знаю, що Жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?
— Так се, по твому, виходить, що він продав вітчину і віру?
— Я ж не кажу, щоб він продавав що: я тільки кажу, що він перейшов до них.
— Брешеш, чортів Жиде! Такого дїла не було на християнській землї! Ти клеплеш, собако!
— Нехай трава поросте на порозї мого дому, коли я клеплю! Нехай кождий наплює на могилу батька, матері моєї, коли я клеплю. Коли пан захоче, то я навіть скажу, через що він перейшов до них.
— Через що?
— У воєводи є дочка красуня. Святий Боже, яка красуня!
Тут Жид усякими способами наміг ся показати на своїм обличю красу: розложив руки, прищурив око, скривив на бік уста, немов посмакував чогонебудь.
— Ну, то що з того?
— Він для неї зробив усе і перейшов. Коли чоловік закохаєть ся, то він тогдї все одно, що підошва, — намочи її в водї і гни, як захочеш, — вона й пігнеть ся.
Тяжко задумав ся Бульба. Він згадав що велика сила у слабої жінки, що багато дужих вона погубила, що в Андрія вдача податлива до жінки. І стояв він довго, мов укопаний, на однім місцї.
— Слухайте, пане, я все розкажу панови, — промовив Жид. — Як тільки я почув гомін і побачив, що проходять у мійську браму, я вхопив з собою про всякий случай низку перлів, бо в містї є красунї і шляхотнянки, подумав я, то їм хоч і їсти нїчого, а перли все таки куплять. І скоро тільки слуги хорунжого пустили мене, я побіг до воєводи на двір продавати перли. Розпитав про все наймичку Татарку. „Буде весїллє зараз, як тільки проженуть Запорожцїв. Пан Андрій обіцяв прогнати Запорожцїв.“
— І ти не вбив його там на місцї, чортового сина? — гукнув Бульба.
— Защо убивати? Він перейшов по добрій волї. Чим чоловік винен? Там йому лїпше, туди перейшов.
— І ти бачив його в лице?
— Їй Богу, в саме лице! Такий славний вояка! Красший за всїх. Дай йому Бог здоровля, відразу мене пізнав; і коли я підійшов до нього, він каже…
— Що ж він каже?
— Він каже, нї, вперед кивнув пальцем, а відтак уже каже: „Янкіль!“ А я: „Пане Андрію!“ „Янкіль! Скажи батькови, скажи братови, скажи козакам, скажи Запорожцям, скажи всїм, що батько тепер менї не батько, брат не брат, товариш не товариш, і що я з усїма ними буду битись, з усїма буду битись!“
— Брешеш, чортів Юдо! — закричав Тарас, не памятаючи себе. — Брешеш, собако. Ти й Христа розпяв, проклятий Богом чоловіче! Я тебе вбю, сатано! Тїкай звідсїля, а нї — тут тобі й амінь!І промовивши се, Тарас вихопив свою шаблю. Наляканий Жид пустив ся бігти, що духу, скільки могли видержати його тонкі, сухі литки. Довго ще біг він, не оглядаючись, поміж козацьким табором і потім далеко по всїм чистім полї, хоч Тарас і не думав гнати ся за ним, розміркувавши, що не розумно зганяти свою злість на першім, хто попадеть ся.
Тепер він згадав, що бачив тої ночи Андрія, який ішов по таборі з якоюсь жінкою, і поникла його сива голова, а все ж ще не хотїлось йому вірити щоб могло статись таке соромне дїло, щоб його рідний син продав віру і душу.
Нарештї він повів свій полк на засїдку й сховав ся з ним за лїсом, що один зостав ся неспалений козаками. А Запорожцї, і піші і кінні, і виступали на три дороги перед три брами. Один за другим сунули курінї; уманський, поповичівський, канївський, стебликівський, незамайківський, ґурґузів, титарівський, тимошівський. Тільки одного переяславського не було. Сильно курнули його козаки й прокурнули свою долю. Хто прокинув ця звязаний в руках у ворога, хто й зовсїм не прокидав ся, у снї пійшов в сиру землю, а сам курінний отаман Хлїб, без шароварів і жупана, опинив ся у лядськім полонї.
В містї почули рух між козаками. Всї висипали на вал, і перед очима козаків з'явилась жива картина: польські лицарі, один від одного красший, стояли на валу. Мідяні шапки з білим, як лебідь, пірєм сяли мов сонця. На инших були легкі шапочки, то рожеві то блакитні, з прегнутими на бакир верхами; контуші з вильотами, шиті золотом і просто лямовані шнурами; в багатьох шаблї і зброя в дорогих оправах, за які дорого платили пани, — і багато всякого иншого вбрання. На передї, пишно та гордо, стояв у червоній шапцї, прибраній злотом, буджацький полковник. Тяжкий був полковник. висший і товстїйший за всїх, і широкий дорогий контуш ледви вміщав його тїло. З другого боку, близше до бокової брами, стояв другий полковник, невеличкий чоловік, увесь сухий; але малі бистрі очі його дивились остро з під густих брів і повертав ся він швидко на всї боки, показуючи тонкою, сухорлявою рукою; було видко, що, хоч дрібне в нього тїло, але він добре знає військову справу. Недалеко від нього стояв хорунжий, довгий — довженний, з густим вусом і не в міру червоним лицем: видко, любив пан міцні меди, добрі бенкети. І багато було видко за ними всякої шляхти, що узброїлась хто за свої червінцї, хто за королївські, хто за жидівські гроші, заставивши все, що тільки найшло ся в прадїдівських замках. Чимало було й усяких сенаторських блюдолизів, яких брали сенатори з собою на обіди задля почоту, й які крали з столів срібні чарки й після нинїшнього почоту на другий день сїдали на козли поводити кіньми у якогонебудь пана. Багато всякої всячини було там. Инший раз і випити не було за що, а на війну всї понаряджались.
Козацькі ряди стояли тихо перед мурами. Не було на нїкім золота, тільки хиба денеде блищало воно на держаках шабель та на оправах рушниць. Козаки не любили богато прибирати ся на війну, прості були на них панцирі і жупани, і далеко чорнїли й червонїли їхнї чорні червоноверхні шапки.
Два козаки виїхали наперед із запорожських рядів: один ще зовсїм молодий, другий старійший, обидва острі на слово, та й на дїлї не згірші козаки: Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слїдком за ними виїхав і Демид Попович, присадкуватий козак, що давно пробував на Сїчі, був і під Адріянополем і багато натерпівсь на своїм віку: горів в огнї і прибіг на Сїч з обсмаленою, почорнїлою головою й обгорілими вусами; але відкохав ся знову Попович, пустив за ухо оселедець, виростив вуса, густі і чорні, як смола. І острий був на слово Попович.
— А гарні жупани на всїм війську, та хотїв би я знати, чи гарна сила у війська?
— Ось як вас! — кричав зверху товстий, полковник, — всїх перевяжу! Віддавайте, хлопи, зброю і коний! Бачили, як я повязав ваших? Виведїть їм на вал Запорожцїв!
І вивели на вал скручених шнурами Запорожцїв… Попереду усїх був курінний отаман Хлїб, без шароварів і верхньої одежі, — так як ухопили його пяного. Понурив голову в землю отаман, соромлючись наготи своєї перед своїми козаками й того, що попав в полон, мов собака, сонний. І за одну ніч посивіла міцна голова.
— Не жури ся, Хлїб! виручим! — гукали йому знизу козаки.
— Не журись, друзяко! — озвав ся курінний отаман Бородатий. — Не твоя вина, що ухопили тебе голого: біда може трапити ся кождому чоловікови; але сором їм, що виставили тебе на наругу, не вкривши твоєї наготи.
— Ви, видко, на сонних людий хоробре військо? — казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.
— Ось пострівайте, ми вам обріжем чуби! — відповідали їм зверху.
— А хотїлось би менї подивитись, як вони нам будуть обрізувати чуби! — промовив Попович, повернувшись перед ними на конї, і потім, подивившись на своїх, додав: — А хто зна'? Може Ляхи й правду кажуть: коли виведе їх он той пузатий, вони матимуть добрий захист.
— Чому ж ти думаєш, мати-муть добрий захист? — спитали козаки, знаючи, що Попович вже певно щось прилїпить.
— А тому, що позад нього сховаєть ся все військо і вже, чортового батька, зза його черева засягнеш хоч одного з них списом!
Всї козаки зареготались; і довго деякі з них похитували головою, кажучи: „Ну, вже Попович! Вже коли закрутить кому слово, так тільки ну!“… Та так і не доповіли козаки, що таке „ну“.
— Відступайте, відступайте швидше від мурів! — закричав кошовий, бо Ляхи, здавалось, не втерпіли колючого слова, і полковник махнув рукою.
Ледви відступили козаки, як з валу грянули картечу. На валу заметушилось, з'явив ся сам сивий воєвода на конї. Брама відчинилась, і виступило військо. Попереду виїхали рівним строєм гусари, за ними панцирники, далї латники з списами, потім усї в мідяних шоломах, нарештї їхали осібно що лїпші шляхтичі, кождий одягнутий по свому. Не хотїли горді шляхтичі ставати в ряди з иншими, і в кого не було війська, той їхав сам з своєю службою. Потім знову ряди і за ними виїхав хорунжий; за ним знову ряди і виїхав товстий полковник; а по заду всього війська виїхав остатнїй низенький полковник.
— Не давай їм, не давай їм шикуватись і ставати в ряди! — гукав кошовий. — Разом напирайте на них всї курінї! Кидайте всї инші брами! Титарівський курінь, нападай з боку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Налягайте на зади, Кукубенко й Паливода! Мішайте, мішайте і розбивайте їх!
І вдарили з усїх боків козаки, збили й змішали Ляхів, і самі змішались. Не дали навіть стрільби підняти: дїло пішло на шаблї та на списи. Всї збились в купу, й кождому трапилась нагода показати себе.
Демид Попович заколов трох простих і двох лїпших шляхтичів збив з коний, промовляючи: „От добрі конї! Давно вже хотїлось менї мати таких коний!“ І погнав коний далеко в степ, гукаючи козакам, що стояли осторонь, щоб перейняли їх. Потім знову пробив ся в купу, напав на збитих з коний шляхтичів, одного убив, а другому накинув аркана на шию, привязав до сїдла й поволїк його по всїм полю, знявши з нього шаблю з дорогим держаком і відвязавши від пояса повний гаман з червінцями.
Кобіта, добрий козак і ще молодий, счепив ся теж з одним з найхоробрійших польських лицарів, і довго бились вони. Вже подужав був козак, і зломивши ворога, вдарив острим турецьким ножем в груди, але й сам не вберіг ся: тут таки луснула його горяча куля у висок. Звалив його найзнатнїйший з панів, краса стародавнього роду княжого. Стрункий, як тополя, лїтав він на своїм буланім конї і багато вже показав лицарського юнацтва: двох Запорожцїв розрубав на двоє; Федора Коржа, доброго козака, перевернув з конем, стрілив по коневи, а козака засягнув з-за коня списом. Багатьом відрубав голови і руки і звалив козака Кобіту, загнавши йому кулю у висок.
— Ось з ким би я хотїв помірятись, хто дужчий! — гукнув незамайківський курінний отаман Кукубенко.
І припустивши коня, налетїв на нього в заду й так крикнув дуже, що всї, що стояли поблизу, здрігнулись від того нелюдського крику. Лях хотїв раптом повернути свого коня й стати напроти нього, але кінь не послухав: наляканий страшенним криком, кинув ся в бік, і засягнув Ляха кулею з рушницї Кукубенко. Вбила ся в спину між лопатки горяча куля і звалив ся він з коня. Але й тепер ще не піддав ся Лях, все ще силкував ся рубнути ворога, та ослабла рука і впала разом з шаблею. А Кукубенко взяв в обидві руки свій тяжкий меч і загнав його йому в самі поблїднїлі уста; вибив меч два білі зуби, розсїк на двоє язик, розтрощив горловий позвонок і зайшов далеко в землю. Так і пробив він його там на віки до землї. Жерелом бризнула в гору червона, як калина над рікою, шляхетська кров, і зачервонїв ся весь золотом шитий жовтий контуш його. А Кукубенко вже кинув його й пробив ся з своїми незамайківцями в другу купу.
— Ех, покинув таке дороге вбраннє! — промовив уманський курінний отаман Бородатий, повернувшись від своїх до місця, де лежав убитий Кукубенком шляхтич. — Я сїм шляхтичів уже вбив своєю рукою, а такого вбрання ще й на одному не бачив.
І поласив ся на здобич Бородатий: нагнув ся, щоб зняти з нього дорогу зброю, вийняв уже турецький ніж, оправлений у самоцьвітне каміннє, відвязав від пояса гаман з червінцями, зняв з грудий торбинку з тонким білєм, дорогим сріблом і дївочими кучерями, схованими на спомин. І не почув Бородатий, як ззаду налетїв на нього червононосий хорунжий, якого він уже раз ізбив з коня і дав таки добру щербину на спомин. Розмахнув ся він з усеї сили і вдарив шаблею по нагнутій шиї. Не довело до добра користолюбство козака: покотилась могутня голова й упало безголове тїло, далеко навкруги заросивши кровю землю. Полетїла в вирій сувора козацька душа, хмурячись і лютуючи, і разом з тим дивуючись, що так рано вилетїла з такого дужого тїла. Але не вспів хорунжий ухопити за чуба отаманську голову, щоби привязати її до сїдла, а вже з'явив ся суворий местник.
Як той яструб, що лїтаючи під небом, раптом зупинить ся мов розплатаний на однім місцї і стрілою паде звідтїля на самчика — перепела, що обізвав ся біля самої дороги — так Тарасів син Остап налетїв раптом на хорунжого і в одну мить закинув йому мотуза на шию. Почервонїло ще дужче червоне лице хорунжого, коли здавила йому горло люта петля: він ухопивсь було за пистолю, але скорчена рука не змогла добре виміряти, і куля даром полетїла в поле. Остап тут таки, від його сїдла відвязав шовковий мотуз, що возив з собою хорунжий, щоб вязати ним бранцїв, і його ж таки мотузом звязав йому руки і ноги, причепив конець мотуза до сїдла й поволїк його через усе поле, грімко накликаючи всїх козаків уманського куріня, щоб ішли віддати остатню честь свому отаманови.
Як почули уманцї, що їхнього курінного отамана Бородатого нема вже на світї, покинули поле бою й побігли поховати його тїло; і тут таки почали радитись, кого їм вибрати за отамана. Нарештї рішили:
— На-що радитись? Лїпшого нам не найти на отамана, як Бульбенко Остап; він, правда, молодший від нас усїх, але розум у нього, як у старого козака.
Остап, знявши шапку, подякував усїм козакам-товаришам за честь, але не став відмовлятись нї молодостю нї молодим розумом, знаючи, що в боєвий час не до того; замісь того він таки зараз повів їх на купу Ляхів і вже показав їм усїм, що не даром вибрали його за отамана. Почули Ляхи, що вже не переливки, відступили й перебігли поле, щоб зібратись на другім кінцї його. А маленький полковник махнув рукою на чотири свіжі сотнї, що стояли окремо коло самої брами, і грянули відтїля картечю в козацькі ряди; але мало кому дісталось: кулї влучили в козацьких биків, що дико дивились на битву. Заревіли сполошені бики, повернули на козацький табор, поломили вози й багатьох потоптали. Але Тарас в сю хвилю вискочив з засїдки з своїм полком і з криком кинув ся завертати. Все розбісїле стадо, сполошене криком, повернуло ся і кинулось на лядські полки, перевернуло кінницю, всїх зімняло і розкидало.
— Ой, спасибі вам, воли! — гукали Запорожцї. — Служили ви нам у походї, а тепер і на війнї послужили!
І вдарили ще дужче на ворога. Багато тогдї перебили ворогів. Багато козаків визначило ся: Метелицї, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко й чимало инших. Побачили Ляхи, що не переливки, розвинули хоругов і крикнули, щоб їм відчиняли мійську браму. Заскрипіла, відчиняючись, залїзом кована брама і впустила стомлених, пилом покритих їздцїв, що товпились, як вівцї у вівчарню. Дехто з Запорожцїв погнав ся був за ними, але Остап зупинив своїх уманцїв, промовивши:
— Здалека, здалека, пани брати, від стїн! Не годить ся наближатись до них.
І справдї, в ту мить з мурів грянули гармати й посипали всїм, що було під руками, і багатьом перепало. В той час під'їхав кошовий і похвалив Остапа, промовивши:
— От і новий отаман, а веде військо якби старий!
Оглянув ся старий Бульба, щоб подивитись, який там новий отаман, і побачив, що на передї всїх уманцїв сидить на конї Остап, заложивши на бакир шапку, з отаманською палицею у руцї.
— Ач, ти який! — промовив він, дивлячись на нього; і зрадїв старий і почав дякувати всїм уманцям за честь до його сина.
Козаки знову відступили, готуючись іти в табор, а на мійськім валу знов появили ся Ляхи, вже в порваних вильотах. Запекла ся кров на багатьох дорогих контушах і порохом припали гарні мідяні шоломи.— А що, повязали? — гукнули їм знизу Запорожцї.
— Ось я вас! — гукав з гори той самий грубий полковник, показуючи мотуза; і все ще не переставали грозити запорошені, втомлені вояки, а деякі перекинулись з обох боків острими словами.
Нарештї розійшлись усї. Хто ляг відпочивати, втомившись у бою; хто прикладав землї до ран і драв, щоб перевязати їх, дороге вбраннє, що здоймив з убитого ворога. Инші, бадьорійші почали зносити тїла вбитих і віддавати їм остатню честь: шаблями, списами копали могили; шапками, полами виносили землю; зложили чесно козацькі тїла й засипали їх свіжою землею, щоб круки та орли не клювали їх очі. А лядські тїла привязали десятками до хвостів диким коням і пустили їх по всьому полю та довго гнались за ними, батогуючи їх з усїх боків. Розсатанїлі конї летїли по дорогах, по горбах, через рови і потоки, і бились об землю закровавлені й запорошені лядські трупи.
Потім усїм курінї сїли вечеряти й довго розмовляли про всякі пригоди, що остались кождому з них на вічний спомин та перекази потомкам. Довго не лягали вони; а довше всїх не лягав старий Тарас, розгадуючи, чому Андрія не було між ворожим військом. Чи посоромивсь Юда вийти проти своїх, чи може Жид одурив, і він попав просто в неволю? Але бо згадав Тарас, що занадто було прихильне серце Андрія до жіночої втїхи, і защеміло його серце і він тяжко покляв ся в душі проти Ляшки, що причарувала його сина. І він виконав би свою клятьбу: не повважав би на її красу, витягнув би за густу, розкішну косу і поволїк би по всїм полю поміж усїми козаками. Побились би об землю, закрівавлені й запорошені, її чудові груди і плечі, блискучі як той нетанущий снїг, що вкриває верхи гір. Розірвав би він на части її роскішне біле тїло. Але не знав Бульба того, що Бог готує чоловікови завтра, і почав налягати на нього сон і нарештї він заснув. А козаки все ще гомонїли між собою, і всю ніч стояла біля вогню, роздивляючись пильно на всї боки твереза варта.