Тарас Бульба (1918)/VIII
| ◀ VII | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль VIII |
IX ▶ |
|
Ще сонце не дійшло дополовини неба, як усї Запорожцї зійшли ся на раду. З Сїчі прийшла вістка, що Татари користуючись неприсутностю козаків, пограбували все, викопали скарб, що козаки держали в сховку під землею, перебили й забрали в полон усїх, хто остав ся, і захопивши стада худоби й табуни коний, погнали прямо до Перекопу. Тільки один козак, Максим Голодуха, вирвав ся по дорозї з татарських рук, заколов мирзу, відвязав у нього мішок з цехинами і на татарськім конї і в татарській одежі півтора дня і дві ночі тїкав від погонї, заїздив на смерть коня, пересїв на другого, заїздив і того і вже на третїм приїхав до запорожського табору, дізнавшись по дорозї, що Запорожцї були під Дубном. Та тільки зміг він сказати, що лупилось таке лихо; але через що воно лупилось, чи запили своїм звичаєм Запорожцї, що зостались на Сїчі, і пяні попались у полон, і як Татари дізнались, де був закопаний військовий скарб, — про се нїчого не міг сказати. Дуже втомлений був козак, запух увесь, лице опалило йому сонцем та вітром; він упав тут таки і заснув твердим сном.
В таких випадках водилось у Запорожцїв гнати в ту ж мить за грабителями, щоб дігнати їх по дорозї, бо полонені невільники опинились би на базарах Малої Азиї, в Смирнї, на Кретї і Бог знає де не з'явились би чубаті запорожські голови. Ось чому зібрались Запорожцї. Всї до одного стояли вони в шапках, бо прийшли не того, щоб вислухати отаманських наказів, але порадитись як рівні з рівними.
— Давайте раду наперед старі! — гукали з юрби. — Давай раду кошовий! — гукали другі.
І кошовий, знявши шапку, вже не так як старшина, а як товариш, дякував усїм козакам, за честь і промовив:
— Багато є між нами старших і на раду мудрійших, але коли вже мене пошанували, то моя рада — не гаяти часу і гнатись за Татарином; ви й самі добре знаєте, що таке Татарин: він не буде з награбованим добром дожидати нашого приходу, а миттю розтратить так, що й слїду не найдеш. Так моя рада: йти. Тут ми вже погуляли. Ляхи знають, що то є козак; за віру, скільки сил було, помстились; а користи з сього голодного міста небагато. Так моя рада — йти.
— Йти! — загомонїло грізно в запорожских курінях.
Але Тарасу Бульбі не по душі були такі слова, і він ще низше насупив на очі свої хмарні чорносїрі брови, немов ті кущі, що поросли по високім тїменї гори, верхівя яких засипав іглистий іней.
— Нї, неправдива твоя рада, кошовий! — промовив він. Ти не те кажеш: ти, видко, забув, що в полонї остають ся наші захоплені Ляхами? Ти хочеш мабуть, щоб ми не пошанували першого святого закону товариства, й покинули братів своїх, щоб з них живцем здирали шкіру, або четвертували на части козацьке тїло, щоб розвозили по містах і селах, як уже зробили вони з гетьманом та красшими синами України? Хиба мало наруг вони вчинили вже над нашою святинею? Що ж ми таке? питаю всїх вас. Який козак з того, хто кинув товариша в пригодї, кинув його, як собаку, пропадати на чужинї? Коли вже на те пішло, що кождий нехтує козацькою честю, що дозволяє плюнути собі в свої сиві вуси й попрікнути обидливим словом, то не попрікне ж нїхто мене. Сам один останусь.
Захитали ся всї, що стояли, Запорожцї.
— А хиба ти забув, бравий полковнику, — промовив тогдї кошовий, — що в Татар у руках теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життє їх пропаде у вічній неволї у поган, що гірше лютої смерти? Хиба забув, що в них тепер увесь наш скарб, здобутий християнською кровю?
Задумали ся всї козаки, не знаючи, що сказати. Нїкому з них не хотїлось надбати лихої слави. Тогдї вийшов наперед найстарший віком у всїм запорожськім війську Касян Бовдюг. У великій чести був він у всїх козаків; два рази вибирали його кошовим, і на війнї був сильно-дужий козак, але вже постарів ся і не бував нї в яких походах; він не любив і поради давати нїкому, а любив старий вояка лежати в козацькім гуртї й слухати про всякі пригоди й козацькі походи. Нїколи не втручав ся він у розмови, а тільки слухав та притискав пальцем золу в своїй носогрійцї, якої не випускав з рота, і довго сидїв по тім, приплющивши очі, так що не знали козаки, чи все ще слухав. На всї походи оставав ся дома на Сїчі, а сей раз розібрало старого. Він махнув рукою по козацки і промовив: „Ет, куди не йшло! Піду й я: може чим небудь стану в пригодї козакам!“ Усї козаки притихли, коли він вийшов перед раду, бо давно не чули від нього нїякого слова. Всїм хотїлось знати, що скаже Бовдюг.
— Прийшла черга й менї промовити слово, пани брати! — так почав він. — Послухайте, дїти, старого. Мудро сказав кошовий; бо як голова козацького війська, повинен оберігати його і дбати про військовий скарб, — мудрійше нїчого він не міг сказати. Ось що! Се нехай буде перша моя річ. А тепер послухайте, що скаже моя друга річ: велику правду сказав і полковник Тарас, дай Боже йому віку довгого і щоб таких полковників було у нас більше на Українї! Перша повинність і перша честь у козака — захистити товариство. От скільки живу я на світї, а не чув, пани-брати, щоб козак покинув де або продав свого товариша. І сї і тамті наші товариші; менше їх, більше їх — однаково, всї товариші, всї нам дорогі. Так ось яка моя річ: ті, кому милі захоплені Татарвою, нехай женуть ся за Татарами; а кому милі сї, що в лядській неволї й кому не хочеть ся покидати справедливого дїла, нехай остають ся. Кошовий повинен піти з одною половиною за Татарами, а друга половина нехай вибере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати старої голови, повинен бути не хто инший як Тарас Бульба. В нас нема нїкого, щоб був рівний йому в лицарстві.
Так промовив Бовдюг і замовк. І зрадїли козаки, що напутив їх старий на розум. Всї почали кидати шапки в гору й загукали:
— Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та ось, нарештї й промовив. Не даром казав, як збирались у похід, що станеш козакам у пригодї — так воно й сталось.
— Що, згодні ви на те? — спитав кошовий.
— Всї згодні! — загукали козаки.
— Значить, радї кінець?
— Кінець радї! — гукали козаки.
— Слухайте ж тепер військового наказу, дїти! — промовив кошовий, виступаючи вперед і надїв шапку, — а всї Запорожцї, скільки їх було, здіймили свої шапки й стояли з непокритими головами, потупивши очі в землю, як то бувало все між козаками, коли мав промовляти старшина. — Тепер роздїляйтесь, пани брати! Хто хоче йти, ставай праворуч, хто оставати-меть ся, ставай лїворуч! Куди більша частина куріня перейде, туди й отаман; куди менша частина перейде, приставай до другого куріня.
І всї почали ставати, хто праворуч, хто лїворуч; куди якого куріня більша частина переходила, туди й курінний отаман ішов; де була менша, та приставала до других курінїв. І вийшло трохи не по рівній частинї на обох боках. Захотїли остатись: майже весь незамайківський курінь, більша половина поповичівського куріня, весь уманський курінь, весь канївський курінь, більша половина стебликівського куріня, більша половина тимошівського куріня. Всї прочі рішили йти доганяти Татар. Багато було на обох боках дужих і хоробрих козаків. Між тими, що рішили йти на здогін за Татарами, був Череватий, добрий старий козак, Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Попович теж перейшов туди, бо був дуже завзятий козак — не міг довго висидїти на однім місцї; з Ляхами вже поміряв ся силою, кортїло ще помірятись з Татарином. Курінні були: Ностюган, Покришка, Невеличкий і багато ще инших славних та хоробрих козаків захотїло показати силу й завзяттє в бою з Татарином. Чимало було теж дужих і добрих козаків між тими, що хотїли остатись: курінні Демитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап; далї багато инших знатних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Микола Густий, Задорожний, Метелиця, Іван Закрутигуба, Мосїй Шило, Дегтяренко, Сидоренко, Писаренко, потім другий Писаренко, потім ще один Писаренко і багато инших добрих козаків. Всї були бувальцї: ходили по анатольских берегах, по кримських солончаках і степах, по всїх річках великих і малих, що вливались у Днїпро, по всїх днїпровських островах; бували в молдавських, волоських, в турецьких землях; з'їздили все Чорне море двостеренними козацькими чайками; нападали по пів сотнї човнів уряд на богаті і величезні кораблї, потопили чимало турецьких ґалєр і богата-богато вистріляли пороху на своїм віку. Нераз драли на онучі дорогі паволоки й оксаміти, нераз череси набивали чистими цехинами. А скільки кождий з них пропив і прогуляв добра, що другому б стало на весь вік, тому й лїку не було. Все пустили по козацьки, частуючи весь мир і наймаючи музик, щоб веселило ся все, що живе на світї. Ще й тепер рідко в кого не було закопаного добра: срібних кухлїв, ковшів і наручників, під очеретами на днїпрових островах, щоб не найшов Татарин, колиб ненадїйно удалось йому напасти на Сїч. Але не легко було б Татаринови найти заховане, бо вже й сам хазяїн почав забувати, де закопав його. Такі то були козаки, що захотїли остатись, щоб віддячити Ляхам за вірних товаришів і віру Христову. Старий козак Бовдюг захотїв теж остатись, промовивши:
— Тепер вже не ті мої лїта, щоб ганятись за Татарами, а тут є місце, щоб лягти доброю козацькою смертю. Давно вже просив я у Бога, щоб коли прийдеть ся кінчати життє, то щоб кінчати його на війнї за святе христіянське дїло. Так воно й стало ся. Красшої смерти вже не буде в другім місцї для старого козака.
Коли роздїлились усї й стали по обидва боки в два ряди курінями, кошовий пройшов поміж рядами і спитав:
— А що, пани брати, довольні одні другими?
— Всї довольні, батьку! — відповіли козаки.
— Ну, то розцїлюйтесь і розпрощайтесь один з одним, бо, Бог зна, чи доведеть ся нам на сїм світї ще бачитись. Слухайте свого отамана та робіть те, що самі знаєте: бо самі знаєте, що велить козацька часть.
І всї козаки, скільки їх було, розцїлювались між собою. Перші почали отамани й, розправивши рукою сиві вуса свої, поцїлювались навхрест, а потім взялись за руки й міцно стискали їх, немов хотїли один у другого спитати: „Що пане брате, чи побачим ся чи не побачим ся?“ Але не спитались, замовкли й задумались обидві сиві голови. А козаки всї до одного прощались, знаючи, що багато працї буде і тим і другим; але порішили зараз не виступати, а підождати темної ночі, щоб ворог не побачив, що зменшилось сили в козацькім війську. Потім усї пішли по курінях обідати.
По обідї всї, перед ким стелилась дорога, лягли відпочивати і спали міцним та довгим сном, немов прочуваючи, що може се в остатнє доводить ся їм заснути на такій волї. Спали до самого заходу сонця, а як сонце зайшло і на дворі трохи потемнїло, почали мазати вози. Приладивши, пустили наперед вози, а самі пошапкувались ще раз з товаришами, тихо пішли слїдом за возами; кінниця чинно, без погуку і посвисту на коний, злегка рушила слїдом за пішими, і швидко всї пропали в темнотї. Тілько иногдї доносив ся тупіт коний та скрип колїс, які ще не виїздились або були не добре намазані через нічну темряву.
Довго ще ті товариші, що оставались, махали їм здалека руками, хоч нїчого не було видко. А як вернулись та стали на свої місця, та побачили при ясних зорях, що половини маж уже не було на місцї, що багатьох-багатьох товаришів не має, — невесело зробилось у кождого на серцї, і всї задумались поневолї, понуривши в землю свої гулящі голови.
Тарас бачив, як засумували козацькі ряди, і як сум, що не личив хороброму лицарству, став тихо обгортати козацькі голови; але він мовчав, бажаючи, щоб пройшов жаль, який викликало в їх душі розстаннє з товаришами. А тимчасом готував ся враз і нечайно розбурхати їх усїх, гукнувши по козацьки, щоб знову ще з більшою силою, як передше, вернулась до кождого в душу бадьорість, — до чого здатна тільки одна славянська натура, широка й могутня натура, перед иншими — як те море перед мілкими ріками: коли час бурливий, воно реве і гремить, піднимаючи горами хвилї, яких не підняти безсилим рікам; колиж вітру нема і тихо, воно яснїйше всїх рік розстиляє свою безмежну, як скло блискучу поверхню, вічний чар очами.
І звелїв Тарас розвантажити своїм слугам один з возів, що стояв осторонь. Більший і міцнїйший за всїх був він у козацькім таборі; подвійною, міцною шиною були обтягнуті його дебелі колеса; важко був він навантажений, вкритий попонами, грубими воловими шкірами і обвязаний туго смоленими шнурами. На сїм возї були самі боклаги й барила старого доброго вина, що довго лежало в пивницях у Тараса. Взяв він його про запас на той торжественний час, щоб, коли лучить ся велика хвилина і таке дїло, достойне передачі нащадкам, щоб кождому козакови дісталось випити заповідного вина, щоб у величню хвилину й величне почуттє обгорнуло душу чоловіка. Почувши полковничий наказ, челядь кинулась до воза, шаблями перетяли міцні шнури, поздіймали товсті волові шкіри й попони й поздіймали з воза боклаги й барила.
— А беріть усї, — промовив Бульба, — всї, скільки вас є, беріть, що в кого є: ківш або черпак, що коня наповаєте, або рукавицю або шапку, а то й прямо підставляйте пригорщі.
І всї козаки, скільки їх було, брали — в кого був ківш, в кого черпак, що ним коня наповав, в кого рукавиця, в кого шапка, а хто підставляв свої пригорщі. Всїм їм Тарасові слуги, ходячи поміж рядами, наливали з боклаг і барил. Але Тарас не казав пити, поки не дасть знаку, щоб випили всї разом. Видко було, що він хотїв щось сказати. Знав Тарас, що й як не сильне старе добре вино само по собі, що й як не здатне воно підбадьорити дух чоловіка, та коли до нього ще добре слово додати, то вдвоє міцнїйша буде сила вина і духа.
— Я частую вас, пани брати, — так почав Бульба, — не за те, що ви обрали мене своїм отаманом, хоч воно честь велика; і не з приводу пращання з нашими товаришами: нї, не пора тепер на одно і друге; не така тепер перед нами хвилина. Перед нами дїло великого поту, великого козацького лицарства! Так випємо, товариші, випємо разом, наперед за святу православну віру, — щоб прийшла, нарештї, та година, щоб по всьому світу розійшлась і скрізь щоб була одна свята віра, і всї бусурмени, скільки їх є на світї, щоб усї стали християнами! Та за одним вже разом випємо і за Сїч, щоб вона довго стояла на погибель усьому бусурменству, щоб кождого року з неї виходили лицарі, один одного лїпші, один одного красші. Та вже заразом випємо й за нашу власну славу, щоб згадали унуки і сини, тих унуків, що були колись то такі, що не посоромили товариство і не видали своїх. Так за віру, пани брати за віру!
— Тепер остатнїй ковток, товариші, за славу всїх християн, які живуть на землї!
— За віру! — загомонїли ті, що стояли в близших рядах, густими голосами.
— За віру! — підхопили дальші, і всї, що були й старі й молоді, випили за віру.
— За Сїч! — гукнув Тарас і високо підняв над головою руку.
— За Сїч! — озвалось густим гомоном.
— За Сїч! — промовили тихо старі, моргнувши сивим вусом; і стрепенувшись як молоді соколята, загомонїли молоді:
— За Сїч! — і чуло далеко поле, як поминали козаки свою Сїч.
— Тепер остатнїй ковток, товариші, за славу і всїх християн, які живуть на землї!І всї козаки до одного випили остатнїй ковток за славу і всїх християн, які живуть на землї. І довго ще лунало по всїх рядах поміж усіми курінями: „За всїх християн, які живуть на землї!“ Вже пусті були ковші, а козаки все ще стояли, піднявши руки; хоч весело дивили ся їх очі, роз'яснені вином, але тяжко задумались вони. Не про користь і здобич на війнї тепер думали вони, не про те, кому пощастить ся набрати червінцїв, дорогої зброї, шитих жупанів і черкеських коний; але про те задумались вони — мов орли, що посїдали на верхівях камяних гір, крутих високих гір, з яких далеко видко море, що без краю розстелилось, засїяне, як малими пташками, ґалєрами, кораблями й усякими човнами, обгороджене з усїх боків ледви видними берегами з прибережними, мов мошка, містами й похилими, мов дрібна травиця, лїсами. Мов орли оглядали вони кругом себе все поле та свою долю, що чорнїла в далинї. Буде, буде все поле з облогами й дорогами засїяне їх білими кістками, щедро полите їх козацького кровю й укрите розбитими мажами, розколотими шаблями і списами; далеко порозкидають ся їх чубаті голови з перекрученими й запеченими в крові чубами і вниз опалими вусами; будуть орли хижі злїтати ся, щоб клювати їх козацькі очі. Але то добро велике козакови лягти в такім широкім полї, на вольній волї! Не погибає нї одно велике дїло, не поляже і не згине козацька слава! Буде, буде кобзарь з сивою довгою бородою, а може й молодий душею, та білоголовий, співати про них свої могутні думи. І піде про них слава по всьому світу, і все, що тільки народить ся по них, буде згадувати їх: бо далеко розносить ся могутнє слово, немов той гучний голос мідяного дзвона, в який майстер налив чимало дорогого чистого срібла, щоб далеко розносив ся той голос по полях, по хатах і палатах, скликаючи рівно всїх до сьвятої молитви.