Тарас Бульба (1918)/XI
| ◀ X | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль XI |
XII ▶ |
|
В той час, коли се дїялось, на пограничних місцях не було ще нїяких митників та об'їздчиків, сеї страшної біди підприємливих людий, і через те всякий віз, що хотїв. Коли-ж хто й обшукував та ревізував, то робив се більше задля власної втїхи, особливо, коли на возї лежало дещо, що приманювало око, а власна рука мала міць і вагу. Але до цегли охочих зовсїм не було і без перешкоди в'їхав віз головною брамою до міста. Бульба, лежачи в своїй тїсній клїтцї, чув тільки шум, крики возниць і більш нїчого. Янкіль, підплигуючи на своїй низенькій, пилом припалій коняцї, повернув, покрутивши трохи вулицями, в темну й вузеньку вулицю, що звалась Болотною або Жидівською, бо тут справдї жили Жиди майже з усеї Варшави. Ся вулиця була дуже подібна до виверної утроби заднього двора. Сонце, здавалось, не заглядало сюди нїколи. Зовсїм почорнїлі деревяні хатки, з силою протягнулих з вікон жердок, робили темряву ще більшою. Денеде червонїла між ними цегляна стїнка, але й вона в богатьох місцях вже зовсїм почорнїла. Иногдї тільки вгорі витинкуваний кусок стїни, обхоплений сонцем, блищав нестерпною для очий білизною. Тут усе наче б хто позбирав неподібне одно на друге: ринви, лахміттє, лупина, викинуті клепки з розбитого шафлика. Всякий, хто тільки мав що непотрібне, викидав те на вулицю і робив прохожим втїху задоволити всї свої почуття сею поганю. Їздець сидячи на конї, трохи-трохи не досягав рукою жердок, перекинутих через вулицю з одної хати на другу, на яких висїли жидівські панчохи, коротенькі штанцї і копчена гуска. Иногдї доволї гарненьке личко Жидівки, вбране почорнїлими перлами, визирало з старого віконця. Купа Жиденят, заваляних, обідраних, з кучерявими головами, верещала й качала ся в болотї. Рудий Жид, з веснівками по всїм лицї, що через те було подібне до воробячого яйця, визирнув з вікна і зашварготїв до Янкіля на своїй жидівській мові, і Янкіль зараз же в'їхав у двір. Вулицею йшов другий Жид, зупинив ся і теж пристав до розмови і коли Бульба викарабкав ся на рештї зпід цегли, він побачив трьох Жидів, що шварготїли дуже палко.
Янкіль звернув ся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у місцевій вязницї і хоч тяжко буде перемовити сторожу, одначе він надїєть ся, що зробить так, щоб вони побачились.
Бульба війшов з трьома Жидами в комнату.
Жиди почали знову шварготїти між собою своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кождого з них. Щось, здавало ся, глибоко потрясло його: на грубім і байдужнім обличі його загорів ся могутнїй вогонь надїї, — тої надїї, що загляне иногдї до чоловіка і в остатнї хвилини розпуки; старе серце його почало бити ся дужче, немов би в юнака.
— Слухайте, Жиди! — промовив він і в голосї його почув ся наче захват: — ви все на світї зможете зробити, викопаєте зо дна моря; і пословиця така давно вже зложила ся, що Жид сам себе вкраде, коли захоче вкрасти. Виратуйте менї мого Остапа! Дайте йому змогу втекти з диявольских рук. От я сьому чоловікови обіцяв двайцять тисяч червінцїв, — я додам ще двайцять. Всї, які у мене є, дорогі кубки й закопане в землї золото, хату й остатню одежу продам і зроблю з вами умову на все життє, що все, що добуду на війнї, дїлити му з вами на половину.
— О, не можна, любий пане, не можна! — промовив, зітхнувши, Янкіль.
— Нї, не можна! — промовив і другий Жид.
Всї три Жиди переглянулись по собі.
— А якби спробувати? — промовив боязко третїй, поглядаючи на тих двох. — Може Бог поможе.
Всї три Жиди зашварготїли по нїмецьки. Бульба, хоч і як напружував своє вухо, нїчого не міг розібрати; він чув тільки дуже часто слово ”Мардохай“, і більш нїчого.
— Слухайте, пане! — промовив Янкіль. Треба порадити ся з таким чоловіком, з таким, якого ще й на світї нїколи не було. Уй, уй, то такий мудрий, як Соломон, і коли він нїчого не вдїє, то вже нїхто на світї не вдїє. Сидїть тут; ось ключі, не пускайте нїкого!
Жиди вийшли на вулицю.
Тарас запер двері і дивив ся в маленьке віконечко на ту брудну жидівську вулицю. Три Жиди зупинились насеред вулицї й почали розмовляти досить з запалом; до них пристав швидко четвертий, нарештї пятий. Він чув знову: „Мардохай, Мардохай”. Жиди все поглядали в один бік вулицї: нарештї в кінцї і зза дрантивої хатини з'явилась нога в жидівськім патинку і майнули поли кафтана.
— А Мардохай, Мардохай! — закричали всї Жиди в один голос.
Худий Жид, трохи низший від Янкіля, але дужче вкритий зморшками, з товстезною верхньою губою, підійшов до нетерпеливого гуртку, і всї Жиди на перебій почали росказувати йому щось, а Мардохай кілька раз поглядїв на маленьке віконечко, і Тарас догадав ся, що розмова ішла про нього. Мардохай махав руками, слухав, перебивав мову, часто плював на бік і, задираючи поли кафтана, засовував у кишенї руку й виймав з відтїля якісь брязкала, показуючи всїм препогані свої штани. Нарештї всї Жиди підняли такий крик, що Жид, який стояв на сторожі, мусїв, дати знак, щоб замовкли, і Тарас почав уже боятись, чи безпечно тут йому, але нагадав, що жиди не можуть инакше розмовляти, тільки на вулицї, і що їхнього шварготання сам чорт не розбере, і заспокоїв ся.
Через дві хвилини Жиди всї разом увійшли до нього в комнату. Мардохай приближив ся до Тараса, поплескав його рукою по плечах і промовив:
— Коли ми та Бог захочемо зробити, то вже буде так, як треба.
Тарас подивив ся на того Соломона, якого ще не було на світї, і якась надїя заблимала в нього в душі. Справдї, вигляд його міг викликати деяке довіре; верхня губа у нього було якесь страхіттє; товстість її певно збільшалась від якихсь стороннїх причин. У бородї сього Соломона було тільки пятнайцять волосків, тай то тільки з лївого боку. На всьому ж лицї у Соломона було стільки знаків від побоїв, побраних за відвагу, що він безпечно давно вже й лїк загубив їм і звик уважати їх за родимі.
Мардохай вийшов з своїми товаришами, повними подиву для його мудрости. Бульба остав ся сам. Він був у дивнім станї: він почував у перве на своїм віку якусь трівогу. Душа його була мов у пропасницї. Він не був тим колишнїм, непохитним, кріпким як дуб; він був тепер малодушний, слабий. Він тремтїв, почувши найлекший шелест, або побачивши нову жидівську постать, що з'являла ся в кінцї вулицї. В такім станї пробув він увесь день, не їв, не пив, і очі його не відвертались нї на хвилину від невеличкого віконечка на вулицю. Нарештї, вже у вечері, з'явив ся Мардохай і Янкіль. Серце у Тараса завмерло.
— Що? Як? Удалось? — спитав він їх з нетерпеливостю дикого коня.
Але перше, нїж Жиди почали відповідати йому, Тарас запримітив, що у Мардохая вже не було й остатнього пейса, який, хоч і не дуже чепурний, все ж таки кучерявив ся зпід ярмурки. Видко було, що він хотїв щось сказати, але намолов таких дурниць, що Тарас нїчого не розібрав. Та й сам Янкіль прикладав дуже часто руку до рота, немов би болїв на простуду.
— Ой, любий пане! — промовив Янкіль, — тепер зовсїм не можна! Їй-Богу, не можна! Такий поганий народ, що йому слїд би на саму голову наплювати. От і Мардохай те саме скаже. Мардохай робив таке, чого ще нїхто на світї не робив; але Бог не схотїв, щоб таке було. Три тисячі війска стоїть, і завтра їх усїх будуть карати смертю.
Тарас подивив ся в очі Жидам, але вже спокійно, без гнїву.
— А коли пан хоче побачитись, то завтра треба рано, так щоб ще й сонце не зійшло. Вартові згодили ся й один левентарь обіцяв. Тільки най їм не буде на тім світї щастя, ой вей мір! Який жадний народ! І між нами таких нема: по пів сотнї червінцїв я дав кождому, а левентареви…
— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішучо Тарас, і вся твердість його вернулась до нього в душу.
Він згодив ся на те, щоб переодягтись за чужоземного ґрафа, що приїхав з нїмецької землї, як радив йому Янкіль. Вже й одежу вспів принести з собою догадливий Жид. Була вже ніч. Хазяїн дому, відомий уже рудий Жид з веснівками, витягнув тонкий сїнник, накритий якоюсь рогожею, і постелив на лаві для Бульби. Янкіль ляг на підлозї, постеливши другий такий самий сїнник. Рудий Жид випив невеличку чарку якоїсь настойки, скинув кафтан і зробившись у своїх панчохах і патинках трохи подібним до курятка, пішов з своєю Жидівкою в щось таке, що подобало на шафу. Двоє Жиденят, як дві маленькі хатні собачки, лягло на підлозї біля шафи. Але Тарас не спав; він сидїв нерухомо і легко тарабанив пальцями по столї; він держав у зубах люльку і пускав дим, від якого Жид з просоня чхав і закутував у простирало ніс. Тільки почало сїріти на дворі, він уже штохнув ногою Янкіля.
— Вставай, Жиде, і давай свою ґрафську одежу.
За хвилину одяг ся він; почорнив вуса, брови, надїв на тїмя маленьку темну шапочку — і нїхто з найблизших козаків не пізнав би його. На погляд здавалось йому не більш як трийцять пять лїт. Здоровий румянець грав на його щоках, і навіть шрами додавали йому більшої поваги. Одежа, вбрана золотом, дуже була йому до лиця.
Вулицї ще спали. Нї одна крамарська душа ще не показувалась на містї з кошиком у руках. Бульба і Янкіль підійшли до будинку, що був подібний до сидячої чаплї. То був низький, широкий, величезний, почорнїлий будинок, в якім з одного боку стирчала, як шия чорногуза, довга вузка башта, а поверх неї кусень покрівлї. Сей будинок служив для ріжних цїлий: тут була й касарня і вязниця і навіть суд. Бульба й Янкіль увійшли в браму й опинились серед просторої салї або критого двору. Мало не тисяч людий спало покотом. Просто йшли низенькі двері, перед якими сидїли два вартові і бавили ся якоюсь грою, бючи один одного пальцями по долонї. Вони мало звертали уваги на те, хто прийшов, і тільки тогдї обернули голови, як Янкіль промовив:
— Се ми; чуєте панове, се ми.
— Ідїть! — промовив один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи свому товаришеви для ляпаса.
Вони вийшли в узкі й темні сїни, якими знов дійшли до такої ж салї з маленькими віконцями вгорі.
— Хто йде? — гукнуло кілька голосів, і Тарас побачив чимало вояків у повній зброї. — Нам нїкого не велено пускати!
— Се ми! — кричав Янкіль. Їй Богу, ми, ясні панове!
Але нїхто не хотїв слухати. На щастє, під ту хвилину надійшов якийсь черевань, з усього видко, що старший, бо лаяв ся дужче за всїх.— Пане, се ж ми; ви вже нас знаєте, і пан ґраф ще буде дякувати…
— Пропустїть, сто дїдьків чортовій мамі! І більш нїкого не пускайте. Та шабель щоб нїхто не скидав і не собачив ся по підлозї…
Що далї наказував красномовний черевань, вже не чули Бульба і Янкіль.
— То ми… то я… то свої! — запевняв Янкіль, стріваючись з ким. — А що, можна тепер? — спитав він одного з вартових, коли вони нарештї прийшли до того місця, де сїни вже кінчились.
— Можна; тільки не знаю, чи пропустять вас у саму тюрму. Тепер уже нема там Яна; замісь нього стоїть там другий, — відповів вартовий.
— Ой вей! — зітхнув тихо Жид, — се погано любий пане!
— Веди! — промовив уперто Тарас. Жид послухав.
Біля дверий до льоху стояв гайдук з вусами в три ряди. Верхнїй ряд ішов назад, другий прямо вперед, третїй вниз, і се робило його дуже подібним до кота. Жид зігнув ся в три погибелї і майже боком підійшов до нього.
— Ваша ясновельможність! Ясновельможний пане!
— Се ти, Жиде, до мене говориш?
— До вас, ясновельможний пане!— Гм… а я тільки гайдук! — промовив усач з повеселїлими очима.
— А я, їй Богу, думав, що то сам воєвода. Ай, ай, ай… — і Жид покрутив головою і розставив пальцї. — Ай, який поважний вигляд! Їй Богу, полковник, зовсїм полковник! От тільки на один палець додати то вже й полковник!… Треба би пана посадити на коня, такого скорого, як муха, тай нехай муштрує полки!
Гайдук поправив нижнїй ряд вусів і очі його зовсїм розвеселились.
— Що за нарід — вояки! — промовляв далї Жид. — Ох, веймір, що за гарний нарід! Шнурочки, бляшечки… так від них блищить, як від сонця; а дївчата, де тільки вздрять вояка… ай, ай… — і Жид знову покрутив головою.
Гайдук закрутив рукою верхні вуса й пропустив крізь зуби щось подібне до іржання коняки.
— Прошу пана зробити послугу, — промовив Жид. — Ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитись на козаків. Він ще зроду не бачив, що то за люди, ті козаки.
Поява чужоземних ґрафів і баронів була в Польщі не новина; воші часто приїздили тільки з одної цїкавости, подивити ся на той майже півазиятський куток Европи: бо Московщину й Україну вони мали вже за Азию. І тому гайдук, уклонившись доволї низенько, уважав за потрібне декілька слів докинути від себе.
— Я не знаю, ваша ясновельможність, — заговорив він, — чого вам хочеть ся дивитись на них. То собаки, а не люди. І віра в них така, що нїхто не поважає.
— Брешеш ти, чортів сину! — гукнув Бульба. — Сам ти собака! Як ти смієш казати, що нашу віру не поважають! То вашу єретецьку віру не поважають!
— Еге, еге! — промовив гайдук, — тепер я знаю, голубчику, хто ти: ти сам з тих, що сидять у мене. Пострівай же, я покличу наших.
Тарас побачив свою необачність, але впертість і досада не дали йому подумати, якби поправити похибку. На щастє, Янкіль в ту ж хвилю почав сам:
— Ясновельможний пане! Як же можна, щоб ґраф та був козак? А як би він був козак, то де б він дістав собі таке вбраннє й такий вигляд ґрафський.
— Балакай собі! — і гайдук уже роззявив був широкий рот свій, щоб крикнути.
— Ваша королївська величносте! — Мовчіть! Мовчіть ради Бога! — зарепетував Янкіль. — Мовчіть! Ми вже вам заплатимо так, як ще ви нїколи не бачили: ми дамо вам аж два золоті червінцї.— Овва! два червінцї! Що менї два червінцї! Я цируликови даю два червінцї за те, щоб він менї тільки половину голови виголив. Сто червоних давай, Жиде! — І гайдук закрутив верхнїй ряд вусів. — А коли не даси сто червінцїв, зараз закричу!
— І нащо так багато? — гірко промовив Жид, розвязуючи свій шкіряний гаман; але його щастє, що в гаманї більше не було, і що гайдук далї сотнї числити не вмів.
— Пане, пане, ходїмо швидше! Бачите, який тут нарід негарний! — забелькотав Янкіль, бачучи, що гайдук перебирав на руцї червінцї, немов жалуючи, що мало заправив.
— Що ж ти, чортів гайдуче, — промовив Бульба, — гроші взяв, а показати не думаєш? Нї, ти повинен показати! Вже коли гроші взяв, то мусиш показати!
— Йдїть, йдїть до чорта! А нї, то я в сю ж мить дам знати і вас тут… Швидко ноги на плечі, кажу вам!
— Пане, пане! Ходїм! Їй Богу, ходїм! Цур їм, най їм приснить ся таке, що тільки плюнути треба, — кричав бідний Янкіль.
Бульба поволи похиливши голову, повернув ся й пішов назад, а за ним Янкіль, тяжко докоряючи, бо гриз його жаль за марно потраченими червінцями.
— І на що було зачіпати? Най би, собака лаяв ся! То вже такий народ, що не може не лаятись! Ой веймір, яке щастє посилає Бог людям! Сотня червінцїв за те тільки що нас прогнав! А наш брат: йому й пейси обірвуть і з морди зроблять таке, що й дивитись бридко, і нїхто не дасть сто червінцїв. Ох, Боже мій! Боже мій!
Але ся невдача більший вплив мала на Бульбу; вона світила ся пожираючим вогнем у його очах.
— Ходїм! - промовив він нараз, немов стрепенувшись. — Ходїм на майдан. Я хочу побачити, як будуть його мучити.
— Ой пане! Нащо йти? Ми-ж уже тим не поможем.
— Ходїм! — уперто промовив Бульба і Жид, як нянька, зітхаючи поплїв ся слїдом за ним.
Майдан, де мала відбути ся кара, не тяжко було найти: народ сунув туди з усїх кінцїв. В той дикий вік се було одно з найцїкавійших видовищ не тільки для чернї, але й висших кругів. Багато старих побожних жінок, сила молодих боязких панночок, пань, яким потім цїлу ніч ввижались кріваві трупи, які кричали з просоння так, як тільки може крикнути пяний гусарин, не пропускали нагоди подивити ся ще раз. „Ах, які муки!” кричало багато з них в гістеричній пропасницї, закриваючи очі й відвертаючись; і все таки стояли й дивили ся досить довгенько. Инший і рота роззявив і руки витягнув уперед, бажав би вискочити всїм на голови, щоб звідтїля побачити виднїйше. З юрби вузеньких, невеличких і звичайних голов висовував свою товсту пику різник, який стежив за всею процедурою як знавець, байдужно перекидаючись словами з оружейником, якого називав кумом, бо в свята напивав ся з ним в однім шинку. Одні розмовляли палко, другі навіть бились об заклад; але найбільше було таких, що на весь світ божий і на все, що дїєть ся на світї, дивлять ся, колупаючи пальцем у носї. На передї, біля самих усачів, що складали мійську ґвардию, стояв у війсковім убранню молодий шляхтич, чи може тільки здавав ся шляхтичем, який надїв на себе рішучо все, що тільки мав, так що дома осталась тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки, один поверх другого, висїли в нього на шиї з якимсь дукачем. Він стояв з коханою своєю Юзею і без упину оглядав ся, щоб хто не заваляв її шовкового вбрання. Він їй пояснив усе так, що вже нїчого не можна було більше додати.
— Ось отсе, серденько Юзисю, — толкував він, — весь народ, що ви тут бачите, прийшов на те, щоб подивитись, як будуть карати смертю злочинцїв. А ось той, серденько, що ви бачите, держить сокиру й инші струменти, то кат і він буде їх карати. І як почне їх колесувати й инші робити муки, то злочинець ще буде живий; а як відрубає йому голову, то він, серденько, зараз же й помре. Вперед буде кричати, й рухатись, але як тільки відрубають голову, тогдї вже він не зможе нї кричати, нї їсти, нї пити, — через те, серденько, що в нього вже більше не буде голови. — І Юзися всего того слухала з ляком і цїкавостю.
Дахи домів були мов маком усїяні народом. З стрихових вікон визирали якісь чудні морди з вусами й немов би очіпками на головах. На бальконах, під наметами, сидїло маґнатство. Гарненька ручка панни-реготухи, виблискуючи мов снїг на сонцї, держалась за поруччє. Ясновельможні пани, добре годовані, дивили ся поважно. Хлоп у блискучім убранню з вильотами розносив усякі напитки й наїдки. Часом якась жартоблива чорноока панна брала своєю чарівною ручкою ласощі або овочі й кидала в народ! Юрба голодних лицарів підставляла свої шапки, і який-небудь довгий шляхтич, що піднимавсь над юрбу цїлою головою, в полинялім червонім контуші з почорнїлими, колись золотими шнурками, перший хапав своїми довжезними руками, цїлював здобич, притуляв її до серця і потім клав у рот. Сокіл, що висїв у золотій клїтцї під бальконом, теж дивив ся навкруги: перегнувши на бік дзьоба і піднявши лапу, він з увагою розглядав юрбу. Ось юрба враз загула, і з усїх боків почулось:
— Ведуть… ведуть!… козаки!…
Вони йшли без шапок, з довгими бородами; бороди у них теж попідростали. Вони йшли не боязко, не понуро, але з якоюсь тихою гордостю; їх одежа з дорогого сукна зносила ся й тїпалась на них старим лахміттєм; вони не оглядались і не кланялись народови. Попереду йшов Остап.
Що почув у серцї старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що дїялось тогдї в його душі? Він дивив ся на нього з юрби і не пропустив нї одного його руху. Остап зупинив ся. Йому першому приходилось випити гірку чару муки. Він глянув на своїх і, піднявши руку в гору, промовив гучним голосом:
— Дай же, Боже, щоб усї, які тут стоять, єретики, не почули нечестиві, як мучить ся християнин! Щоб нїхто з нас не промовив нї слова! — Після сього він підійшов до помосту.
— Добре, синку, добре! — тихо промовив Бульба і понурив у землю свою сиву голову.
Кат зірвав з Остапа старе лахміттє, йому звязали руки й ноги в навмисне зроблені штанки… Але не будемо жахати читачів картиною пекельних мук, від яких до гори встає волосє. Вони зродили ся в той дикий, лютий вік, коли чоловік жив одним кровавим воєвничим життєм і в нїм загартовував свою душу так, що вже й не почував у собі нїчого людяного. Даремно дехто, що вибив ся понад свій вік, розпинав ся проти сих жостоких кар. Даремно король і багато лицарів з світлим розумом і чулою душею впевняли, що такі жостокі кари зможуть тільки розпалити до пімсти козацький нарід. Але сила короля і розумних поглядів була нїчим перед свавільством всесильного польського маґнатства, яке своєю безглуздістю, недостачею всякої обачности, дитячим самолюбством, пустою гордостю зробило з сойму карикатуру уряду.
Остап терпів усї муки як велитень. Нї крику, нї стогону не було чути навіть тогдї, коли почали пробивати йому кости на руках і ногах, коли страшний хряск кісток розійшов ся серед мертвої тиші в найдальші кутки, коли панянки відвернули свої очі, — нїчого навіть подібного на стогін не вирвало ся з його уст, і не здрігнулось його лице.
Тарас стояв у юрбі, похилив голову і враз гордо підняв свої очі, і немов притакуючи, тихо промовляв:
— Добре, синку, добре!
Але коли повели його на остатнї смертельні муки, здавалось, немов би почала ломитись його сила. І повів він кругом себе очима: Боже! самі незнані, самі чужі обличчя! Хочби хтонебудь з рідних, близьких був при його смерти! Він не хотїв би чути плачу та жалїв старенької матері або несамовитого голосїння жінки, що рве на собі волосє і бє себе в білі груди; він хотїв би побачити кріпкого чоловіка, який розумним своїм словом освіжив би його і потїшив перед сконом. І впав він на силах і крикнув у немочі душі:
— Батьку! де ти? Чи чуєш те все?
— Чую! — залунало серед мертвої тиші, і мілїон народу разом здрігнув ся.
Частина кінних вояків кинулась пильно оглядати юрбу народа. Янкіль поблїд, як смерть, і коли їздцї трохи відступили від нього, він з острахом оглянув ся назад, щоб подивитись на Тараса; але Тараса вже коло нього не було: за ним і слїд пропав.