Тарас Бульба (1918)/XII
| ◀ XI | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль XII |
|
Найшов ся слїд Тараса. Сто двайцять тисяч козацького війска з'явилось на границях України. То вже не був який небудь малий загін, що ходив на здобич або в погоню за Татарами. Нї, се підняв ся весь народ, бо вже не стало терпцю, — підняв ся, щоб пімститись за наругу своїх прав, за зневагу своїх звичаїв, прадїдівської віри, за соромний глум над церквами, за гнет, за унїю, за безсоромне панованє Жидів на християнській землї — за все, що накипіло з давних давен на душі і розпалювало сувору ненависть козацьку. Молодий, але сильний духом гетьман Остряниця став на чолї всеї безчисленної козацької сили. Разом з ним був старий, бувалий товариш його й порадник Гуня. Вісїм полковників вели дванайцятьтисячні полки. Два ґенеральні осаули і ґенеральний бунчучний їхали за гетьманом. Ґенеральний хорунжий орудував головною хоругвою; багато инших хоругов маяло в далинї; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато було ще всякої військової старшини: обозних, військових товаришів, полкових писарів, а з ними пішого й кінного війська; майже стільки, скільки було реєстрових козаків, набрало ся й добровольцїв. З усїх усюдів піднялось козацтво: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, з низу Днїпра і з усїх його верхів і островів. Безлїч коний та безконечна валка возів тягнула ся полями. І поміж тими козаками, поміж усїма полками найчільнїйший був один полк і полковником йому був Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над иншими: і старі лїта, і бувалість, і вміннє кермувати своїм військом, і надзвичайна ненависть до ворога. Навіть самим козакам здавалась уже надто великою його безпощадна лютість і жостокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала його сива голова і поради його на військовій нарадї дихали тілько одною руїною.
Не треба описувати всї битви, в яких вславили себе козаки, нї всього, що лучилось підчас сеї війни: все те записано на сторінках лїтописї. Відомо, яка то була війна, піднята за віру: нема дужчої сили, як віра. Грізна вона і непоборна, як нерукотворна скеля серед бурливого, вічно змінного моря. З самої середини морського дна піднимає вона до неба свої непроломні стїни, вся збудована з одного цїлого каменю. З усїх боків її видко і дивить ся вона прямо в очі навколо ревучим хвилям. І горе кораблеви, що напливе на неї! На тріски розлїтають ся його безсилі снасти, тоне й торощить ся на порох усе, що є на ньому, й жалібним криком погибаючих наповняєть ся кругом усе повітрє.
На сторінках лїтописї зображено докладно, як утїкали польські залоги з освободжених міст; як поперевішувано безсовісних Жидів-арендарів; який безрадний був коронний гетьман Микола Потоцкий з своєю численною армією проти сеї непоборної сили; як розбитий та розпуджений потопив він у невеличкій річцї лїпшу частину свого війська; як облягли його в невеликім місточку Полоннім грізні козацькі полки і як, доведений до краю, польський гетьман присягнув, обіцяючи, що король і уряд вволить у всїм волю козаків і поверне їм усї колишнї права і привілєї. Але не такі були козаки, щоб піддати ся на те: знали вони добре вже, що таке лядська присяга. І Потоцкий не гарцював би більше на шістьтисячнім своїм конї, чаруючи очі панночок і викликаючи заздрість шляхетства, не верховодив би на сеймах, даючи роскішні бенкети сенаторам, коли б не вратувало його православне духовенство, що було в містечку. Коли вийшли всї попи в ясних ризах з образами й хрестами, а попереду сам архиєрей з хрестом у руцї в пастирській митрі, всї козаки посхиляли голови й поздіймали шапки. Нїкому б не поступились вони в той час — нї самому королеви, але супроти своєї церкви християнської не посміли й пошанували духовенство. Згодив ся гетьман разом з полковниками випустити Потоцкого, взявши від нього присягу, щоб вільні були християнські церкви, щоб не було старої ворожнечі й не чинено нїякої кривди козацькому війську. Один тільки полковник не згодив ся на такі умови. Той один полковник був Тарас Бульба. Вирвав він пасмо волося з своєї голови й крикнув:
— Ей гетьмане і полковники не робіть ви такого бабського дїла! Не вірте Ляхам: продадуть собаки!
Коли ж військовий писарь принїс умови й гетьман приклав „рукою власного”, він зняв з себе дорогу турецьку шаблю з найлїпшої крицї, переломив її на двоє, як тріску, і кинувши далеко від себе оба кінцї, промовив:
— Прощайте ж! Як двом кінцям сеї шаблї не злучити ся в одно й не скласти цїлу шаблю, так і нам, товариші, не бачитись більше на сїм світї. Тільки памятайте моє остатнє слово (тут голос його піднявсь до надзвичайної сили і сум обгорнув усїх від його пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і згоду; думаєте, станете панувати? Будете панувати, але иншим пануваннєм: здеруть з голови твоєї, гетьмане, шкіру, набють її гречаною половою й довго показувати муть по всїх ярмарках! Не вратуєте й ви, панове, своїх голов! Загинете в гнилих льохах, замуровані в камяні стїни, коли вас, як баранів, не зварять у казанах живими!
— А ви, хлопцї! — промовив він, звертаючись до своїх, — хто з вас хоче вмерти своєю смертю, не по бабячому, у запічку лежачи, або по пяному під тином біля шинку, як те стерво, а чесною козацькою смертю, усї на одній постелї, як молодий з молодою? Чи може хочете вернутись до дому та поробитись недовірками та возити на своїх спинах польських ксьондзів?
— За тобою, пане полковнику, за тобою! — гукнули всї, що були в Тарасовім полку, і до них перейшло чимало инших.— А коли за мною, так за мною ж! — промовив Тарас, насуваючи глибше собі шапку на голову і грізно глянувши на всїх, що остались, поправив ся на своїм конї і гукнув: ”Не дорікати ме нїхто нам обидливим словом! А ну, гайда, хлопцї, в гостї до католика!
І по сїм слові ударив він коня, й рушив за ним табор із ста возів, а за ним багато кінних і піших козаків; і обернувшись, грозив він поглядом усїм, що остались, — і гнївний був його погляд. Нїхто не зважив ся зупиняти їх. На очах усього війська відходив полк, і довго ще повертав ся Тарас і все грозив.
Сумний стояв гетьман і полковники, задумали ся всї і мовчали, немов уражені якимсь тяжким прочуттєм. Не дурно пророкував Тарас: так воно все й сталось, як він казав. Не багато часу минуло, після зрадливого вчинку під Каневом, а вже застромлено гетьманську голову на палї разом з найпершими його старшинами.
А що ж Тарас? Тарас тимчасом гуляв по всїй Польщі з своїм полком, спалив вісїмнайцять містечок, близько сорок костелів і вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, ограбував найбогатші і найкрасші замки; порозпечатували й порозливали козаки предвічні вина, бережно сховані в панських пивницях; порубали й попалили дорогі сукна, одежі й инше добро, що було по коморах. ”Нїчого не жалуйте!“ промовляв до своїх Тарас. І не пошанували козаки чорнобривих панночок, білогрудих і яснооких дївчат; не було їм захисту й по церковних вівтарях: палив їх Тарас разом з вівтарями. Не одні білі, як снїг, руки, піднимали ся з вогню до неба з плачем та стогоном, від якого здрігнула б ся сама земля і степова трава від жалю полягла-б до долу. Але не слухали нїчого жостокі козаки й, наткнувши на списи їхнїх немовлят, кидали до них у полумя. ”Се вам, вражі Ляхи, поминки по Остапови!“ промовляв Тарас. І такі поминки по Остапови справляв у кождім селї, поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були більш як звичайне розбишацтво і тому ж таки Потоцкому поручив з пятьма полками доконче зловити Тараса.
Шість день тїкали козаки околичними дорогами від погонї; ледви витримували конї сей надзвичайно швидкий побіг і тим ратували козаків. Але Потоцкий на сей раз справив ся добре з порученнєм: не спочиваючи, гнав ся за ними й дігнав їх коло Днїстра, де Бульба задля спочинку отаборив ся у розваленій кріпости.
Над самою кручею днїстровою стояла вона з своїм розбитим валом і розваленими мурами. Румовиннєм та куснями побитої цегли засїяний був верх кручі, що кождої хвилини міг урвати ся і полетїти вниз. Отут, з двох боків, що прилягли до поля, обступив його коронний гетьман Потоцкий. Чотири днї бились і боронились козаки, відбиваючись цеглою й каміннєм. Але не стало припасів і сили, й рішив Тарас пробитись крізь ворожі ряди. І вже пробились були козаки і може б ще раз послужили їм бистрі конї, — коли нараз серед найшвидшого бігу з'упинив ся Тарас і гукнув:
Потряс він усїм своїм тїлом, але не посипали ся вже, як колись, на землю гайдуки, що держали його.
— Стій! випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька попалась вражим Ляхам! — І нахилив ся старий отаман і почав шукати в траві люльку з тютюном, його вірну товаришку на морі й на землї, в походах і дома. А тимчасом налетїла ватага Ляхів і вхопила його під могутні плечі. Потряс він усїм своїм тїлом, але не посипали ся вже, як колись, на землю гайдуки, що держали його.
— Ох старість, старість! — промовив він, і заплакав старий кремезний козак. Але не старість була тому винна, а сила: більш як трийцять гайдуків учепилось йому за руки й ноги.
— Попалась ворона! — кричали Ляхи. — Тепер би тільки вигадати, яку б йому, собацї, найкрасшу честь віддати.
І присудили за гетьманським дозволом спалити його живцем перед усїм військом. Недалеко стояло сухе дерево, що грім розбив його верхівя. Привязали Тараса зелїзними ланцюхами до стовбура, цьвяхами прибили йому руки й підняли його високо, щоб усїм було видко козака, і почали роскладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивив ся Тарас, не про вогонь він думав, на котрім мали його спалити; дивив ся він у той бік, де відстрілювались козаки: йому з гори було видко все, як на долонї.
— Займайте, хлопцї, займайте швидше — гукав він — гору, що за лїсом: туди не підступлять вони! — Але вітер не донїс його слів. — От пропадуть, нї за що пропадуть! промовив він з розпукою і глянув у низ, де блищав Днїстер. Радістю засяли його очі. Він побачив чотири човна за корчами й, зібравши всю силу свого голосу, гукнув:
— До берега! До берега, хлопцї! Спускайтесь попід горою стежкою, що лїворуч. При березї стоять човни, всї беріть, щоб не було погонї!
На сей раз вітер подув з другого боку, і всї слова почули козаки. Але за сю раду його так гримнули по голові, що все перевернулось йому в очах.
Пустились козаки що духу було по узбічній доріжцї, а вже погоня за плечима. Бачуть вони, крутить ся і гнеть ся доріжка й відскакує на бік. ”А, панове товариші, куди не йшло!“ промовили всї, на хвилину з'упинились, підняли нагайки, свиснули, і татарські конї їх, відбивишсь від землї, простягнули ся в повітрі, як змиї, перелетїли через пропасть і шобовснули в Днїстер. Тільки два не доскочили до ріки, впали з високости на каміннє і пропали там на віки з кіньми, навіть не крикнувши. А козаки вже плили з кіньми по ріцї й відвязували човни. Зупинились Ляхи над пропастю, дивуючись нечуваному козацькому дїлу і думали: скакати їм, чи нї? Один молодий полковник, сміливий, горячої крови, рідний брат гарної Ляшки, що причарувала бідного Андрія, довго не думаючи, кинув ся з конем за козаками. Перевернув ся три рази в повітрі з конем своїм і прямо гримнув ся на острі скелї. На шматки розірвало його гостре каміннє, і пропав він у пропасти, мозком змішаним з кровю обризкав корчі, що росли по нерівних стїнах безоднї
Коли прочуняв ся Тарас Бульба від удару і глянув на Днїстер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулї сипались на них зверхи, але не досягали. І засяли радістю очі в старого отамана.
— Прощайте, товариші! — гукнув він до них зверхи, — згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! А що, взяли, чортові Ляхи? Думаєте, є щонебудь на світї, чого б злякав ся козак? Підождїть же, прийде час — дізнаєтесь ви, що то є наша православна віра!
А вже вогонь підняв ся вгору, захопив його ноги, обіймаючи полумянем усе дерево… Та хиба є на світї такі вогнї, муки і така сила, щоб перемогла козацьку душу!
Немала ріка Днїстер, багато на нїй заторк, густого очерету, мілини та глибоких місць; блищить склом вода, по якій лунає дзвінкий клекіт лебедїв, і пишний гоголь бистро несеть ся по нїй, і безлїч куликів, червонодзьобих турухтанів і всякого иншого птаства в очеретах і на побережі. Козаки швидко плили вузкими двостеренними човнами, разом гребли веслами, обережно минули мілину, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.