ПОБОЯНЩИНА.
I.
Колись Боян, співець потужний,
Дзвонив у струни золоті,
Мов соколів десяток дружний
Пускав з-під хмар на лебедї.
Не соколи, персти бистрії
Пускав на струни він живії,
І рокотом про старину
Звав Русь хоробру на войну.
II.
Бояне, невмируща тене!
Позич і нам твоїх живих,
Нехай почує древнє племє
Знов поклик до боїв нових;
Та не мечі вже харалужні,
Прославить сили духа дружні,
І занедбає давнину,
Слїпий крівавий суд — войну.
III.
Тепер, Бояне, вже не »в полї
Незнаємому« летимо
Орлами хижими і долї
Собі від слїз людських ждемо.
Тепер сльозу ми з серця роним,
Як у натхнені струни дзвоним
Про Божу правду між людьми,
Про визвіл просьвіти зі тьми.
IV.
Гомере наш! нам не судилось
Тебе почути крізь бої:
Нїмує поле, що́ багрилось
Під славлені піснї твої.
Но духа, тїне невмируща,
Не згасить старина мовчуща,
Нї душогубниця війна,
Нї воля деспота дурна.
V.
Ти слово нам тисячолїтнє
Через младенцї переслав,
І немовлят сьвяте наслїдьдє
Проречистим завітував.
Ти справдї з уст нїмих і ссущих
Втворив хвалу віків грядущих:
Бо ще той Ирод не родивсь,
Щоб смертю розуму хваливсь.
VI.
Палай же, невсипущий духу,
В живущім слові Боянів!
Як перебув єси потугу
Татар, Ляхів і козаків,
Переживеш і лихолїтьтє,
Се девятнадцяте столїтьтє,
Що Русь тїснить свій рідний рід,
Біду з усїх найгіршу бід!
VII.
Палай, наш староруський духу,
Окрасо древнїх буйтурів,
І здобувай нам славу другу,
Що́ красить розуму царів.
Як на поган ми поборали
І християн обороняли,
Так побораймо й за уми,
Щоб не тонули в рабській тьмі!
