Твори (Коцюбинський, 1955)/1/Ялинка
| ◀ На віру | Твори. Том І Ялинка |
П'ятизлотник ▶ |
|
Настав Святий Вечір.
В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та тер мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім'ї. Василько тер мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову.
«Чого батько журиться? — думав він. — Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?»
Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.
— Добридень вам, — удався він до Якима. — Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашому садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на Святий Вечір, я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної…
Яким помовчав…
— А що б ви дали? — спитав він перегодом.
— Та вже не будемо торгуватись… Кажіть ціну…
— Три карбованці дасте, — відповів Яким.
— Тату, — обізвався Василько тремтячим голосом, — та ж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.
На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.
— Добре, я дам три карбованці, — обізвався чоловік, — але мусите приставити ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибирати її на вечір.
— А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, — сказав Яким.
Чоловік глянув на Василька.
— Не так то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати, годину… Завидна завезе, завидна й поверне…
Яким подумав і махнув рукою.
— Якось воно буде… містечко не за горами.
Чоловік дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов.
Яким трохи повеселішав; за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині чоботи. Хвалити Бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.
В саду лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в снігу, настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому як цукор снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячіла ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям…
Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг. Василько мало не плакав з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав по снігу довгу, мов стежечка, смужку.Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилину перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок.
Незабаром спід купи снігу не стало видно пенька.
— Васильку, го-ов! а йди сюди! — гукнув з подвір'я батько. Василько побіг до батька.
— Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна. Коли б ще снігу не було, — казав Яким, удивляючись у край неба, — наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, бо нерано…
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Він запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору.
Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знову здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини треба було їхати лісом. Василько в'їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг. Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір… Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вітру та снігу. Він і не постеріг, що коні звернули з дороги і побігли вправоруч. Враз сани пішли в затоки і вдарились у горбик. Трісь! Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака в сніг. Коні стали. Василько підвівся, обтріпуючись з снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили зламались, васаг лежав нарізно від санок. Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав. Запобігти лихові не можна було. «Підожду, може, хто над'їде та дасть мені яку раду» — подумав він, поглядаючи на дорогу, котру раз-у-раз замітав сніг. Але в лісі було пусто. Тільки вітер гучав межи деревами та сипав сніг, закриваючи білою сіткою далечінь… Василько ступнув кілька ступенів наперед і став, широко розкривши очі з переляку та несподіванки. Перед ним з'явився ярок, котрого не повинно бути на його дорозі. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут робити? Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертати додому? Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі.
В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. «Треба конче знайти дорогу, — подумав Василько. — Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець дорогою». Він повернув коні і поїхав назад. Довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе» — подумав він і повернув уліворуч.
В лісі зовсім затемніло. На землі і в повітрі білів сніг та манячіли цупкі, замерзлі стовбури дерев, закурених снігом.
Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь. Йому було холодно й страшно. Він заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а Василькові згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець. На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всі такі веселі, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька. А може, не радість, не щастя гостює в хаті. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька, може, батько журяться та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері. Ох, коли б хоч виїхати з цього мертвого лісу, побачити дорогу хату… Василько торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу… Але що це? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув вогонь. Василько зрадів і повернув до хати. То був кущ, обсипаний снігом і здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі мов страховища і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз — щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипався йому на голову… То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько наважився злізти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! — і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! — відгукнулося з другого боку і довго не вгавало.
Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у його в голові. Він в нестямі затяв коней і зник поміж деревами.
Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест. Василько побачив хрест і зрадів. «Адже я на дорозі… Це дорога до села, де живе мій дядько… недалеко до села»… Василько виїхав на дорогу… Але що це за вогники блимають під лісом? Що це чорне ворушиться в снігу?.. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. «Вовки!» — подумав Василько. Він щосили затяв коні і вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові. За ним навздогінці бігли два вовки, вигинаючи сірі хребти… А хуртовина вила, крутила снігом та замітала їх сліди.
Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Ніхто не постеріг, що надворі йшов сніг.
Аж дівчатка, бавлячись під вікном, радісно крикнули:
— Сніжок! сніжок! Пустіть нас, мамо, на двір!
Олена та Яким разом глянули в вікно.
— Ой, лишенько! Як той бідний Василько приб'ється додому в таку негоду! — скрикнула Олена.
Яким вийшов на двір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий вітер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка біда не лучилась хлопцеві» — подумав він.
— Ну, що? — спитала Олена, як він увійшов до хати.
— Завірюха… та може ущухне… повинен би Василько над'їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз-у-раз заглядала в вікно, вибігала на двір і все зітхала та бідкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі! Наче без тих трьох карбованців і не обійшлось би? Що з тих грошей, коли через них можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на нього вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце їй обливалося кров'ю, сльози заливали очі. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив на двір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос…
Люди вже давно вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері: старі сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусідин приніс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові з Святим Вечером!» — проказав він дзвінким голосом, подаючи мисчину в хустці. «А де ж Василько?» — поспитав він перегодом. Олена заголосила. Господи! Всі люди радіють, весело, як Бог приказав, зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година, відірвала від неї любе дитя, кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сіроманцям. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати…Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих і чистий свіжий сніг сріблом сяв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво в білу сорочку.
Скоро розвиднилось. Яким пішов до сусіда прохати коней. Він мав їхати шукати Василька. Олена намагалася їхати з ним.
Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити який слід Василька. Але всюди було рівно, біло; сніг блищав, аж очі боліли глянути на нього. Вони в'їхали в ліс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кінські ноги…
— Коли б хоч їхав хто, — обізвався Яким, — розпитали б, чи не бачив чого в лісі.
Зустріли якогось жида однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.
— Я бачив зламані сани, а на них ялинку, — сказав той. — Подайтесь лісом управоруч.
— Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! — заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.
Ще здалеку заманячіли на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під'їхав до саней. Олена перша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, — думав він, — Василька з'їли вовки»… Враз щось під'їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.
— Ти звідки взявся тут? — скрикнув Яким.
— Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і цю ялинку відвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.
— То Василько живий? — скрикнули разом Яким і Олена.— Та вжеж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
— Чи ти не брешеш?!
— Хіба ж я пес — брехати! — образився Петро.
— Слава Тобі, Господи! — зраділи бідолашні. — Слава Тобі, Господи, що він живий!
Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав на коні, поспішаючи додому.
Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька. «Ми вже думали, що не побачимо тебе» — казали вони. А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.
23 падолиста 1891 р.
с. Лопатинці