Твори (Коцюбинський, 1955)/1/П'ятизлотник
| ◀ Ялинка | Твори. Том І П'ятизлотник |
Завидущий брат ▶ |
|
Посвята моїй любій матері.
Смерклося. Рожевий на заході край неба м'яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло померлого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалося з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослончику, підкладала солому в грубу. Веселе полум'я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. В хаті було тихо, тільки солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.
— Старий!
Тихо.
— Хомо! — голосніше обізвалася Хима.
— Агов!
Зза грубки почулася шамотня.
— Я оце сиджу, — почала Хима, — та й думаю, що в нас борошно минулося. Тільки в нас хліба, що на полиці…
— І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?..
Хима тихенько зітхнула.
І знов стало тихо в хаті. Старі хоч нарізно, та все про одне думали: свій хліб минувся, а купувати — ні за що.
«Починається… — думав Хома. — Оце він саме починається той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, — час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину…
Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а цього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо цього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур — толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а цього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно; жита усього було дев'ять мірок… Коли б же хоч тих дев'ять мірок змолоти — усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже над тим хлібом трусилися, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марне, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де було борошно, самий пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки.
Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, якби заробіток! А тут, як на лихо, й заробити ніде. Покликали його раз до двору дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку, — і за те спасибі, коли б частіше кликали!.. А хліб же тепер — не дай Господи — дорогий; не знати, чи кусати його, чи дивитись на нього…
— А йди вечеряти, старий! — перепинила Хима гіркі Хомині думи і поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилася над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу картоплю й, умочаючи в сіль, їли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шепотіти молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насушний…
Другого дня припало свято — Введення. Хима завилася гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними головками, узулася в червоні чоботи й подалася за Хомою до церкви на службу Божу.
Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим од ладану, що виповняє вівтар та хмаркою літає по церкві, співи, шепотіння молитов навкруги — все те робить дивне вражіння на Химу; вона чує, як її серце м'якшає, тане, мов той віск у палаючої свічки… старечі вуста непомітно ворушаться, з повного ущерть серця раз-у-раз вириваються глибокі зітхання…
Виходить батюшка й читає проповідь. Хима не розуміє гаразд, про що читають, але вона знає, що читають про святі речі, й те читання видається їй таким святим, таким жалібним, що повне Химине серце виступає з берегів, лице жалібно кривиться, і сльози несамохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо… Хима виймає з пазухи хусточку, голосно сякається… І дивна річ: з усіх кутків бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за гріхи свої тяжкії.
Виплакавшись усмак, Хима потроху розбирає, про що читає батюшка… О, про недорід читають. Де це? у нас?.. Ні, в якихсь чужих сторонах… І там люди голодують… Господи! скрізь лихо товчеться, а там таки справжнє лихоліття — голод! Добре, як хто має спроможність запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинути.
Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, що про їх читано в церкві, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хліба, як і їм, може, доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба.
По обіді Хома взявся за псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилася порядкувати в ній. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла цеї осени, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть… Далі, з самого споду, вийняла якусь ганчірку, завязану вузликом, і поклала її на коліна. Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої; вона обмацала вузлик, обережно розв'язала його й вийняла звідти старий білий п'ятизлотник. Довго розглядала Хима той п'ятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з нього порох. Давно-давно, як ще вона оддавалася, баба її кинула їй того п'ятизлотника на посаг; з того часу «білі гроші» перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, нащо ховає ті гроші. Ото як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилася, дитину, та ще дівчинку — баба подарує того п'ятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка пам'ятку, знатиме, що мала бабу… Не раз і не два марила Хима над цією думкою і звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитися з п'ятизлотником. Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, й, осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню на сам спід, у куточок.
А Хома недовго читав. Гіркі думи та тривога не давали йому спокою: він закрив книжку й задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити — ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба годі обійтися… Ця думка муляла йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома увесь день ходив як зварений, не находив собі місця.
І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж журилася тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…
Полягали старі спати, та не спалося; окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертався на всі боки та мов примовляв: «подивіться на мене, який я малий: нема чого й кусати; та ще й останній»… Порожня діжка з борошна переверталася догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї.
Не витримав Хома.
— Химо, ти спиш? — поспитав він з печі.
— Не сплю… а чого там?
— Та, бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд борошна.
— А за що ж ти братимеш? Жид набір не дасть…
— Набір не дасть… та я думаю… і навіщо ти ховаєш того п'ятизлотника? Доложив би трохи, а може б жид почекав решту, от і був би пуд муки…
Хима аж скочила на полу, мов опечена.
— Не дам!.. і в голові собі не покладай!.. Зроду не дам!.. Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п'ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!..— Ховай, бабо, ховай! заховаєш лихий знає кому! А тут аж шкура на голові болить від думок!.. Ховай!.. не давай!..
Хома був сердитий, — він довго перевертався на печі та все бурчав щось сердитим голосом.
Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п'ятизлотник, котрий вона так довго ховала, котрий марила віддати тільки коханій унучці, — міг би перейти в жидівські руки.
І вже не думка про хліб, а про той п'ятизлотник не давала Химі спати. Не спав і Хома через «білі гроші»…
Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив, як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала й Хима, та думки їх близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалося, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці… А Хомі довідне було звісно, що робиться в душі у старої, мов він заглядав туди. І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.
— Господи, — думав Хома, — коли б хто заглянув у хату, може б мені трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…
Але ця думка зараз налякала його; тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, ще й сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине й не дала йому довго міркувати над тим, добре буде, як з'явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, й гість став на порозі.
— Здорові були, свате!..
— Здорові будьте й ви! Яким це побитом? — здивувався Хома.
— Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та спитайте, як там їм живеться?.. От я й заїхав до вас, свате!.. а де ж сваха?
Хима вилізла зза печі.
— Як вас Бог милує, свате?.. що там сваха?.. а моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! — припрохувала Хима, а в самої вертілось на думці: «Головонько ж моя бідна! Чим же прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!..»
Хома балакав із сватом та все якось чудно та неспокійно поглядав на стару; він пам'ятав, що сват завсігди частував його горілкою і що й йому годиться як слід прийняти гостя. Хома таки не витримав: тільки Хима вийшла з хати, він шуснув за нею до сіней.
— Стара! — почав він тихим та несміливим голосом, — годило б ся почастувати свата чаркою…
— Та вжеж годило б ся…
Хома замовк та все чухав потилицю.
— Може, там у тебе де є, Химо, хоч на півкварти…
— Адже ти знаєш, що нема… Візьми пляшку та біжи до корчми, може шинкар дасть набір…
— Навряд!.. — сказав Хома, але взяв шапку та пляшку й пішов пробувати щастя.
Лихий та збентежений вертався Хома з порожньою пляшкою з корчми: шинкар не дав набір. Хома викликав Химу до сіней і показав їй порожню пляшку.
— Знаєш що, Химо… знаєш що, стара… — улесливим голосом шепотів Хома. — Свата не можна пустити без чарки… Винеси мерщій твого п'ятизлотника, я духом примчу горілку, ще й здачу тобі принесу… Бо, бачиш, не можна ж так.
— Це смерть моя, не чоловік! І чого ти напосівся на того п'ятизлотника? Казала не дам — і не дам, і край!.. Хоч забий мене отут — не дам!..
— Дай, кажу!
— Не дам!
— Дай!
— Не дам, не дам і не дам!..
— Пху, сатано!..
Хома плюнув і, хрьопнувши дверима, вийшов на двір.
Злість поняла його серце, йому було досадно і на жінку, і на того п'ятизлотника… А вернутись без горілки ніяким побитом не можна… На щастя, трапився кум і позичив на півкварти.
Стара зварила бараболі й так-сяк прийняли свата. П'ятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди межи чоловіком та жінкою… Хома ніяк не міг убгати собі в голову, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші — невеликі, правда, але все таки можна залатати ними хоч одну дірку в господарській потребі.
Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми «білими грішми», вона так звикла до своєї мрії подарувати п'ятизлотник унучці, що намагання Хомині видати п'ятизлотник на що інше дратували її, гнівили несказано…
На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав; кожному цього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида — так, без великої надії, пам'ятаючи приказку: «тільки в мене рідні, що жиди одні», але й жид не дав: «багато, каже, набрали в мене люди без грошей, а ніхто не оддає»… Похнюпившись, поплентавсь старий додому з порожніми руками, та й не гадав, що вдома дожидає його нове лихо, — соцький з десятником прийшли правити подать.
— Почекайте, люди добрі, — благав Хома, — я віддам. А тепер, їй же Богу, не маю… хліба шматочка нема… Самі знаєте, який тепер рік тяжкий, — нема хліба, нема де й заробити…
— Ми вже це чули, старий! Давню пісню співаєш!.. Нам — що! нам хоч ригни, а дай, нам начальство велить. І так уже наслухалися за тії «недоїмки»… — загомоніли сільські посіпаки.
— Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!..
— Знайдемо, що взяти. Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.
— Кажу ж вам, що не маю! — скрикнув з серця Хома.
— Не маєш? Добре! Гей, бери свиту з жердки! — крикнув соцький на десятника.
Десятник прискочив до жердки й потяг Химину свиту.
— Не руш! — скочив Хома до десятника і вхопив за свиту. — Не руш! я не попущу, щоб у мене грабовано одежу! Ей, Химо, давай твого п'ятизлотника цим невірам, бо вони й душу витягли б з чоловіка…
Хима, що стояла досі німа та бліда як смерть, почувши про п'ятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї й міцно вчепилася руками за віко.— Не дам! — крикнула вона. — Не діждете взяти п'ятизлотника.
— Пусти, — штовхнув Хома жінку, — я сам достану…
Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилася руками за скриню, й Хома ніяк не міг стягти її з скрині.
— Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло, — кричала Хима, — а п'ятизлотника не дам!..
Десятник, недовго думавши, закинув свиту на плечі й подався за соцьким з хати.
Хима сиділа на скрині — бліда, аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку; посоловілі очі нестямно дивилися на двері.
Хома важко дихав, аж сопів, він постояв мовчки на місці, далі насунув шапку й вийшов з хати, хрьопнувши дверима.
Лишившися сама, Хима заплакала. «Господи, — думала вона, — защо на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що отак при старості караємося?..» Сльози котились їй по старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про п'ятизлотник, який недавно так боронила від ненаситних зборщиків…
Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, — їй було не до світла.
Ввечері прийшов Хома — хмурний, як небо восени. Він мовчки сів на лаву й задивився в куток.
— Хомо!
Тихо.
— Хомо!
— Ну?!
— Я оце надумала… пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки… Може б, він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, — піди й ти та попроси гарненько — може, змилується.
— Ет, не дасть!..
— А ти піди, попроси гарненько, може й дасть.
Старі замовкли, але надія на панську ласку ледве помітним променем осявала їм серця, зцілющою водою покропила сердечні рани…
Другого дня ввечері вертався Хома від пана.
— Ну? — зустріла його на порозі Хима.— Дав!.. П'ять дав, на відробітки… на буряки…
Хима перехрестилась.
Щасливі — зараз нараяли одібрати свиту, а на решту купити кукурудзяного борошна на малаї, бо житнє дороге. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.
Повечерявши, старі полягали спати.
Та не спалося старим.
Усе, що пережили вони за цих кілька день, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались одвернутися від його, боялись думати про його. Тепер, коли несподівана поміч дала їм спроможність хоч на кілька день збутися гірких клопіт про шматок хліба, вони з цікавістю розглядалися в своєму лихові, самі зазирали в вічі своєму ворогові, бо він і тепер ще маяв над ними своїм чорним, сухим крилом…
— А що було б, — думав Хома, — якби й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду? Що то голод! Не велике слово, а страшне! Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а й то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав би, як пес… А кажуть — у якійсь стороні тепер голод… справжній голод… і не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду…
Хома не знав, в яких це сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять; він тільки чув, що вони голодні, і йому ввижалася сила голодних, змарнілих, сумних людей, що з туги та з голоду мало не гавкають, як пси, і ні звідки поради немає бідолашним…
«Виставили в церкві карнавку, — думав Хома, — і дав би чоловік на тих голодних що змога, так що ж — дай, голоде, хліба!..»
Хима лежала на полу, розплющивши очі, — і в її голові снувалися думи. «Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… хоч на якийсь час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим п'ятизлотником. Намігся в одно: дай та й дай… Та що з тих грошей! Не надовго й вистачить, треба картоплею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А в тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть і картоплі немає?.. От десь горе! Ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони Боже, сім'я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки закропитися… Якби ближче, дала б з мірку картоплі… з щирої душі запомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється»… Перед очима Химиними просувалися картини одна одної сумніші, одна одної страшніші, і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими людьми… «А може… — і в голові її промайнула думка. — Ні, ні! — відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю… — Не дам, то не моє, то не моє, то внуччине… А може»… Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухалася, що скаже серце, як погодиться з думкою.
«Господи! — думав Хома, — чого ті голодні усе ввижаються мені сьогодні? Може, це мана яка? Воно годило б ся запомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці — голому сорочка… Кортить мене сказати щось жінці, так боюся… вона вже й так лиха на мене за того п'ятизлотника… А може, сказати?»
— Химо, — насмілився Хома, — ти спиш?
— Ні, чогось мене сон не бере.
— І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються з тих країв, де голод…
— Це справді! Й мені вони з думки не сходять. Мабуть, горюють там, бідолашні…
— Атож! Знаєш що, Химо… Я думаю…
— Про п'ятизлотника?
— Егеж… якби нам його… теє… в карнавку.
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калаталось його серце, бо він трохи налякався своєї сміливости.
— Віддамо… як має піти на що інше, — хай лучче йде на голодних… Завтра віднесу до церкви.
— Отак краще! — вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, — зітхнули глибоко, а трохи згодом заснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п'ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як ока, і знов загорнула. Її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона швидше підняла їх і сховала вузлик у пазуху.Після служби божої Хима наблизилася до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п'ятизлотника, потримала його в руці й укинула в карнавку.
— Цок!
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той звук «білих грошей» лунав у її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень…
Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалася додому.
Того ж таки дня батюшка виймав гроші з карнавки. Побачивши межи мідяками срібний п'ятизлотник, він немало здивувався.
— Дивіться, — казав він, розглядаючи старі гроші, — а я й не знав, що межи моїми парафіянами єсть такі багатирі!..
29 лютого 1892 р.
с. Лопатинці