Твори (Кропивницький, 1929–1931)/3/Де зерно, там і полова/I
| Твори. Том третій Де зерно, там і полова Дія перша |
Дія друга ▶ |
|
На пригорі село. В глибині кону дзвіниця і баркан; ближче, но ліворуч: „волостное правленіе“, праворуч крамниця з табличкою: „боколеная лафка“. Біля дзвіниці, на східцях, старці; подекуди снують діти з крашанками.
З дзвіниці виходять дівчата, шепочучи і хіхікаючи промеж себе і проходять в садок, що за барканом; за дівчатьми поодаль ідуть пишаючись парубки.
Хведоска. Яка тіснота в церкві: миру, миру мов бджіл у вулику, — так і кишать, так і гудуть!.. Душно в церкві, аж млосно!
Мотря (хіхікнула). Чисто!.. Я вже дивувалася, дивувалася, як це ти не зомліла? Чуєш, Любко! Бачила ти, скільки Хведоска свічок приліпила, мало не до кожного образа?
Хведоска. Тобі заздрісно, чи як?
Мотря. Чисто! За кого ти їх так багато ставляла?
Хведоска. От тобі й знаєш — „за кого?“ За батька, матір, за рід і за мир хрещений.
Мотря. Чисто! А за того ж мирянина скільки?
Хведоска. За котрого? Ну й що ти раз-по-раз вигадуєш?
Любка. Ой, свята та божа! Щей питає: „за котрого?“
Мотря. За того, що цілого семигривенного поклав титареві на тарілочку?Хведоска. О так-так! На ж тобі!… Пхі!
Любка. Дукар! Такому не диво й карбованця викинути.
Мотря. Тільки що з'явився він у церкві, так наша Хведоска зразу й нестямилася!..
Любка (хіхіка). Та вже й не потрапе куди їй очі звести.
Хведоска. Отже я і в головах собі нічого того не покладаю… З якої б то хвороби?
Любка. Він її очима пече, а вона аж міниться в лиці, та все, сердешна, молиться, та навколішки припала!..
Хведоска. Вже вхопила на кутні?
Мотря. Слухай бо, Хведоню! Невже ж і справді він і досі і словцем тебе не зачепив?
Хведоска. З якої немочі? Що я йому, або він мені? Байдужісінько!.. (Пішли в садок).
Самрось. Ну, скажи, пожалуста, га? Проґавив кума, Онопрія Митрофановича, в церкві, та й не похристосувався з ними!.. Поки люди запричастяться — сьогодні спасенників сила! — збігаю, та похристосуюся. (Іде до крамниці).
Роман. Коли б же ти там не бавився?
Самрось. О так! Маленький я, чи що?
Роман. Батько скоро запричастяться…
Самрось. Та що?
Роман. До дому їхатимем.
Самрось. Думаєш, що нап'юся? Здається, я ще не дурень на світі? (Пішов в крамницю).
Роман (сам). Бачив, що й Хведоска вкупі з дівчатами вийшла з церкви, — куди ж вона поділася? (Огляда навкруги). Невже пішла додому? Цебто й сьогодні не доведеться зустрітися? Мало не щонеділі бачу її в церкві, а ще ні разу не спобіг її так, щоб перестріти, та поздоровкатись, та хоч би словце промовити. І вона ніби нарочито обмина мене, все осторонь обходе… Незвичайно, так ні з сього ні з того налопом піти на зустріч, перепинити… Та вже ж, або сьогодні, або завтра — приїду прямо до її батька, вигадаю якенебудь діло… (Іде до баркана).
Денис (бухика). Та й довго ж піп причаща!
Харитон. Спасенників багато: мало не на сотню!
Денис. Ніби не мали часу за піст відговітись? Коли б швидше розговляться… Їсти, аж душа болить!
Харитон (до Кирила). Сиділи б, діду, у таке свято дома: людей у церкві як комашні, мало вас не задавили!
Кирило. Га? Бог смерти не дасть, то й вовк не проковтне!
Денис (бухика). Тьху на тебе, от причепилося!.. Неначе там тобі, у середині, що гарчить, або ж гавка…
Пилип (глузуючи). То, мабуть, горілка з сирівцем свариться? Коли б до цього кашлю, та ще кольки…
Денис. Коли б тобі до очей, та більма!
Пилип. А ти б менше тріскав кукульвану, не давило б!
Денис. Я за твої п'ю, чи як? Ти мене частував колинебудь?.. Розговіюся, зараз на піч, та й до гори черева: спатиму аж до провід!
Харитон. О! А до шиньку?
Денис. Чортма за що, в кишенях ані дзенькне!
Харитон. А набір?
Денис. Набрався, братуха, по самісенькі вуха!
Пилип. Ніби не знайдуться такі, що почастують?
Денис. Ну й чого ти чіпляєшся, чого лізеш в вічі, як та слоква? А вже ж що знайдуться ще путящі, не всі такі скнипи як ти?
Пилип. У мене дурничку хава з'їла.
Денис. Вона вже й тебе туж-туж стріска!
Пилип. А стріска! Що ступінь, то все ближче до домовини!
Денис. Коли б думав про домовину, не складав би карбованці в скриньку!Пилип. Живий про живе міркує!..
Харитон. Ну й діждалися ж тепла! Надів сьогодні, гедзетика, думка шибала: змерзну! Аж воно і в гедзетику парить.
Кирило. Га? То ще кров в тобі воює; а як мені, то ось і в кожусі холодно.
Харитон. Ну й зима ж була!
Пилип. Сутужна!
Денис. Була б, мовляв, ще сутужніш, та вже й нікуди!
Харитон. І довга! Таких зим довгих либонь ще й не було?
Денис. Була б ще довш, та вже й нікуди!
Пилип. А тобі що? — Ні волика, ні коровки!.. Що ти за пашею бідкався, чи як?
Денис. Не до тебе п'ють!
Пилип. Не стало топлива, ти хату обдер?
Денис. Обдер свою, а не твою!
Кирило. Далі зими ще довші будуть: перед кінцем світа геть усе переплутається!..
Денис. Либонь, воно до того вже йдеться? Мабуть і хаврах геть повимерзав? Торішню весну, мої хлопчики таки наловили їх, аж на одинадцять карбованців; а цю весну, мабуть, чорт матиме й того заробітку?
Пилип. А чорт матиме! Бо тепера до волости, писар мені казав, прийшла статистика, що земство не платитиме вже за хаврахів…
Денис. Обдурюй кого іншого!
Харитон. Чи й справді? Не платитиме вже?
Пилип. Написано, щоб з кожного наділу по скількось там хаврахів ловили, та приставляли до волости…
Харитон. Г-м, шутки!..
Денис. От чорт не видав! Ах, які митці? Чорта з два я їх ловитиму за спасибі!..
Пилип. Примусять!
Денис. Мене? Ов-ва!
Кирило. Чи ловитимуть, чи не ловитимуть, а як захоче господь покарати, то відкіля те й лихо вирине: і хаврах, і кузка, і гемонська муха і всяка нечисть!..
Пилип. А звичайно…Харитон. А так, так… Все від господа милосердного.
Кирило. Адже розказував якийсь чоловік, що десь-то, так хтось-то, усіх хаврахів повиливав на своїм наділі; а сусіда його, каже, навіть, і кухля води не збавив: на божу волю здався. Щож, нарешті, вчинилося?
Харитон. Мабуть, у того, що виливав, геть хаврах хліб вибив?
Кирило. До цурочки, до щенту!.. А в того, що не зачіпав їх, хоч би тобі стеблину знівечили!
Денис. Он як!
Пилип. А бува, бува!..
Кирило. Все від господа милосердного!
Харитон. Ну, скажіть, на милость божу, що воно за причтя, що вчора зовсім було насупилося на дощ, думка шибала: ось-ось поллє, ось-ось ушкваре!.. Отже тільки погриміло та поблискало…
Кирило. Га? Воно вже так щоразу коїтиметься, що погримить, поблиска, часом трошки побризка, та й розійдеться.
Роман (спершу послухав, далі підходе ближче). Через що ж то воно, діду, так коїтиметься?
Кирило. Га? Через що? Показав би я їм, та не сила вже моя… А розплодилося їх до пропасти!..
Харитон. Отак і я догадувався, отак самісінько… Це ви, діду, про відьом кажете?
Кирило. Їздили колись вони на мені, та вже ж і я ними їздив, ого, ще й як їздив! Як сяду було на неї, та замордую, та як почну хвайдою маніжити, аж мило з неї клубками котиться!..
Роман. Цебто у сні вам так вбачалося?
Кирило. Га? У сні? Стривай, дадуться вони колинебудь тобі в знаки!
Денис. Роман митець кожному баки забивати!
Свирид. Про віщо чурукаєте?
Пилип. Звичайно про те, що, мовляв, щодня тебе муля…Харитон. О, муля, аж дошкуля!
Денис. Було б ще дошкульніш, та вже й нікуди!
Харитон. Дід Кирило кажуть, що відьми розплодилися, а Роман глузує!
Денис. Сказано: багач, та ще й грамотний!
Роман. То дід глузують над вами, а я навспряжки кажу, що ті відьми дідові снилися.
Кирило. Га? Снилися?.. Як тільки дочиталися до хреста, я, луп очима: стоїть мацапура попліч мене і шкіриться!.. Відкіля це ти, думаю, вискіпкалася? Ще й з дійницею на голові! Стоїть і звіриться на мене… Я їй тиць дулю, навідлі, о такечки — о! На тобі, кажу, хвостата прояво! — Щезла. Зирк у праворуч, аж і друга!..
Харитон. Сторія!
Роман. Це ви, діду, задрімали, та до того ще постилися троє день…
Кирило. Батькові своєму лисому розкажи!
Роман. А чом же ніхто інший опріч вас не бачив тих відьом?
Харитон. Бо дід, так вони средствія такого знають, що сподобилися їх бачити!..
Роман. Неправда! Нехай дід так зроблять, щоб ті відьми отут з'явилися, тоді і я повірю!
Кирило (плює). Тьху! (Пішов).
Свирид. Ну… Тадже ж і в книжках повинні писати про відьом?
Роман. Пишуть!
Пилип. А як же! Мій старший хлопчина якось читав мені, про: „бабу Ягу, костяну ногуі“
Роман. Тож казочка, а казочка — побрехенька. А є такі книги, у котрих і правду пишуть.
Харитон. Яку ж правду?
Роман. А таку, що багато ще є людей у дитинячім зрості, котрі вірять усякій нісенітниці.
Свирид. Хто ж його зна, котрій книжці і вірити?
Харитон. Стривайте! Ну, а через що ж нема у нас дощів, через що? Кажуть: куди відьма махне рукавом, туди й хмари прожене. Правда, Денисе? Так же кажуть?..Денис. Нехай отой розумний каже.
Роман. Аби б дощі, то вже й хліб родитиме?
Харитон. А то ж як?
Роман. У книжках пишуть і достометно викладають, що засухи відтоді настали, як повирублювали ліс, та позамулювали річки…
Денис. Чорт батька зна що плещуть!
Свирид (до Дениса). Та ну не перебаранчай!
Роман. І знов доказують і те, що люди здебільшого обробляють землю на нехай.
Деякі. Як то: „на нехай?“
Роман. Сяк-так подряпають, як ще колись то діди та прадіди дряпали.
Харитон. Одначе ж за прадідів хліб родив?
Свирид. Ще й який хліб!
Денис. На вдивовижу!
Роман. Тоді земля мала силу: а тепер вже переорали її на попіл, знесилили. Замість того, щоб обробляти, наприклад, як німці-колоністи обробляють землю, наш брат тільки дряпа і всі надії склада на бога.
Денис. Як бог захоче, то й на голому вродить.
Харитон. Без бога ні до порога.
Роман. А звичайно. А друга приказка каже: „Поможи боже? — Роби небожеІ“ Отже німці, мабуть, цю приказку добре розжували.
Свирид. Так то ж німці!
Роман. Такі ж люди як і ми; і тому ж богові моляться! Німці доладу обробляють землю, та ще й удобряють.
Пилип. Там і спромога і снасть інша!..
Харитон. Та може воно… Ну, скажіть, на милость божу! Тепера у мене плуг є, то леміш на ньому ще від діда! — Що ж мені: поламати його, чи спалити, та німецького купувати?
Денис. Ось знаєте, що я вам скажу. Дайте ви мені, отак, як я оце стою: десятин з тридцять землі, на вічність, та плугів зо три волів, годів на п'ять вільготу…
Пилип. Та ще чого?
Денис. Ще чого? Та хоч і годі!Свирид (усміхається). І небагато чоловікові забагнулося!
Денис. І тоді побачите, яким я зразу зроблюсь розумним.
Пилип. А так, так!..
Денис. Ти бо не такай! Чого шкіришся? У тебе плуг волів є, то й розум у тебе є! Свирид має дві пари волів та четверо коней? Він теж розумний! Тепера у Романового батька: сімдесят десятин землі, свій хутір, худоби сила, грошей повні кишені, усякі достатки?.. То вже Роман мусить бути розумнішим над вами обома… Одним лицем і памещик, — о! А ми, злидні, то ми вже дурні, болвани!.. Шапочку повинні здіймати перед дукарями!.. Ну, та спершу дай мені силу, то й я показав би себе!
Пилип. Оце правда! Що правда то не гріх! Таку вже правду сказав, як на квитанції списав! Хто-хто, а ти показав би себе: щодня одвідував би всі шиньки?
Денис. А чи не плюну я тобі межи очі?
Писар. Што, Роман Сафронович, все з мужичками гуторите?
Роман. А хоч би й так, кому від цього зашкодить?
Писар. Сколько разов постерегаю вас у єтих времяпровожденіях, ну не соображу: какая вам вигода?
Старшина. І я не соображу.
Роман. А так собі балакаємо, та й годі, не кожне слово мимо вуха летить, інше і в ухо.
Писар. А по-моєму: з ними розглагольствовать, що по воді батогом хлескать!
Пилип. Тобто ми такі дурні?
Писар. Не в том расчот…
Свирид. А в чім же?
Писар. Што просвіщенія на вас не видать…
Старшина. Нікоторої прибавки!
Пилип. З путящої балачки, то й ми дещо розжовуємо.Свирид. Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш…
Писар. Сомніваюсь! Думаєте, што я єту орду не пробував цівілізувать? Двадцять разов принімався — не дєйствуєт! Ти йому образи, а він тобі лика!..
Старшина. Така навкруги необразованость!..
Денис. Це правда, господин старшина! Істинно, як на гладкому, як на чирині!.. Коли не сила, то краще мовчати!
Старшина (грізно). Тобі давно вже пора замазати рота!
Денис. То я його не геть то ще й роззявляю!..
Старшина (скоса зиркнув). Чучю в хлів!
Денис. Та я… (До Харитона). Ходім! Начальство, звісно, треба мовчати. (Пішов з Харитоном).
Писар. Скажіть нашім мужичкам: господа, просимо викушать по чарочці…
Денис (оглядується). Га?
Писар. О! (До Дениса). Ступай, ступай! По чарочці, так єто на них дєйствуєть! Примєрно, почну їм пояснять про телеграф…
Роман. Про телеграф? На віщо ж це?
Писар. Как? Отож у нас телеграф проходить?
Старшина. Стовпи ото і дріт, то ж телеграп?
Роман. Ну?
Старшина. От тобі й: „ну!“ По ньому ж депеші йдуть. Примерно: тут бринькни, а в Петербурзі чутно!
Писар. Заговорю з ними об суєтності мірской; вони сисчас собственную суєтность: „а чи не чувать там ще, чи скоро нам землі приріжуть?“
Пилип. Що в кого свербить, то він те й чуха.
Свирид. Кожному своє на думці. Мовляв: бондареві — обручі, шевцеві — ремінь, хліборобові — земля…
Роман. На мою думку: селянинові до телеграфу ще мало клопоту.
Писар. Ну, єто ви розводите канітель!
Старшина. Або як урядник кажуть: „мирхлюндію?“
Роман. Балакали б про те, що селянинові корисніш. Наприклад, хоч би розтлумачили їм „крестьянське положеніє“…Писар. Вот не було печалі.
Роман. Ви, пане писарю, згорда дивитеся на мужика і лічите себе надто розумнішим від нього; а коли б ви балакали з ним як з рівньою, було б пуття. От сьогодні, наприклад, у нас велике свято, зібрали б ви громаду, та й поміркували б гуртом: хто той, котрого усі християни в цей день величають?
Писар. Це діло попове! Спрошу вас: видали ви рицаря печального образа? Так осьдечки він стоїть перед вами.
Роман. Скажіть, бога ради, від чого це, як тільки балачка наша доходе до краю, до діла, ви зразу починаєте замазувати мені очі чорт батька зна чим?
Писар. Но однако ж… Впротчем, я нісколько неохотен вам больш возражать, потому што нема тут такого третього, котрий би обсудив: хто з нас больш не при своїм умі-розумі!
Старшина. Слухайте мене! Я вам по настоящій совісті скажу, що з мужиком ніколи не слід у патьоки заходити. От я вже четвертий рік за старшину, ну нікоторої, щоб образованость яка, нікоторої прибавки!..
Роман. Це ви вже обидва починаєте воду товкти! (Хоче йти).
Старшина (лапа його за рукав). Не любите правди? Постривайте бо! Знаєте ви казку про: стрижене, та голене? Отак же і наш мужик: кіл йому на голові тешіть, а він таки своє гнутиме! Як і „со́духи праведні“ виходитимуть з нього…
Роман. Які: „со́-духи?“
Старшина. А як же? Як чоловік помира, то з нього виходять: со́-духи праведні!
Писар. Ви, Юхим Нечипорович, не понімаєте Романа Сафроновича, ну тольки я їх постиг. Вони хварисействують, єй-богу, хварисействують! Побули б вони у моїй шкурі, лібо в вашом положенії.
Старшина. Борони боже, усякого хрещеного і нехрещеного!
Пилип. Та нужда навчить коржі з салом їсти.
Свирид. Ого-го, ще й як їстимеш!Старшина. А може це овсім не до вас річ? Знаєте примовку: мовчи, дуря, не з тобою говорять?
Писар. Всяке животне повинно знати свій хлів!
Роман. Та й я те ж кажу. (Сміється).
Писар. Ну што ви? Ех, ви вочень вумниє!
Старшина. Мужикові дай волю, він зараз з тобою за панібрата, або на груди сяде.
Роман. Коли б же то теля, та не забувало свого хліва?
Писар. Ви ж єто у какую ноту ударяєте?
Старшина. Я ледва-ледва за три года набив руку.
Пилип. Еге ж, аж набубнявила?
Старшина. Чучю!..
Пилип (тихо). Ну-ну, не дуже. (Пішов, за ним Свирид).
Старшина. Посадови кого другого на моє місце — здуріє!
Роман. Не здуріє, а задуріє? Та як і не задуріти: з мужиків та зразу в пани вскочити?
Старшина. Як? Тадже, ондечки як була у нас нападенія…
Роман. На кого?
Писар. Юхим Нечипорович неправильно виражають! Вони кажуть про епідемію!
Старшина. А як ящур напав худобу? А чума?..
Роман. Куди це ви розмову заламуєте?
Старшина. То то ж бо й є! Скотину велено вбивать, а громада почина бунтувать! Отут і впорядкуй! „Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру і продав; а ми своїх з шкурами будемо закопувати?“
Роман. А на що ж ви з свого вола шкуру здерли?
Старшина. На що?.. Ну та вже… І знов скажу ще й так: чума чумою, ящур ящуром, а як об самуварях? Як понаїздять: справник, становий, дохтур… „Подай самуваря!“ А іноді: „подай сахарю-чаю!“ Десятник, хіба він що зугарен? Звели йому самоваря зогріти, він і наллє туди води, куди слід вугілля вкинути, єй богу правда!Роман. Та все ж таки я не розберу, на віщо ви мені про це кажете?
Старшина. На віщо? Тепер двоє лошат урядникових, на зимівлі, телиця станового…
Писар. Довольно, Юхим Нечипорович! Усіх обов'язаностей за одним духом не вимовите.
Старшина. Ні, я к примеру кажу, що треба ж з чогось потягнутись?
Писар. Разві ви не сообразіте, що Роман Сафронович взяли собі воображеніє, що всі тут дураки?
Роман. Он до чого вся балачка тичеться! Митці!
Писар. Смішно вам? Важна комерція! Що ж, Юхим Нечипорович, розговівшись, поїдемо на земських, у проминаж?
Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інколи проманажишся.
Писар (до Романа). Ви чванитесь тим, що вчилися у городськом училищі?
Роман. З боку видніш, хто з нас чваниться.
Писар. Но і я, мілостівой государ і по школах вчився і промеж людей можеть боліє бував нежелі хто!.. А при том захачу — поведу, разговори; но могу і пренебреженіє оказать! (Іде).
Старшина. Поштеніє! (Протяга руку). Давайте бо руку? (Чоломкається з Романом). Чудной чалавек! А бодай вас!.. (Махнувши рукою йде)..
Чикалка (на порозі крамниці). Господа, неужто, дискать, ви обминьоте мою убогу хіжину?
Писар. Юхим Нечипорович, зайдем: „в хіжіну бєдную, богом хранімую?“
Старшина. Та воно можна.
Чикалка. Не обідьте, дискать, господа, маленького чаловечка! Маленького, дискать, усякий можеть обідить… Милости просю!
Старшина. Що ж, вступим на часинку? (Пішли).Зінька. Ти може не захочеш і похристосуватися зо мною?
Роман. Чому? Це ж закон… Давай похристосуємось.
Зінька. Обійдеться! Закон… А якби не закон, то тобі б і однаковісінько?
Роман. Чогось єретуєшся?
Зінька. Може від того, що ти такий засмучений?
Роман. Ні, я… Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу.
Зінька. Виховуєшся, через те й балакаєш загадками?
Роман. Які тут загадки? Діло, як на долоні.
Зінька. Ну й чого таки й справді сумуєш? Хоч би ради празника повеселішав.
Роман. Не сплинуть радощі у думках, коли почуваєш в собі болячку, котра щохвилі гірш ятриться.
Зінька. Бо колупаєш болячку! Не колупай, швидш загоїться. Та що вже?… На віщо б я мала ховати очі, та лисичити? Не зволікайся краще, а кажи прямо: Зінько, ти мені обридла!
Роман. З якого ж побиту так скажу?
Зінька. А як же ще? Здмухни зразу, як пилину з долоні!
Роман. Не з того краю починаєш, сестро, розмову, то ніяково й міркувати. (Хоче йти).
Зінька. Думаєш, що я й досі не догадаюся? Бачу вже я добре, що: „коли не тепер, то в четвер?“
Роман. Неспароване на що й розрізняти? Воно й без того нарізнь…
Ганна (до Зіньки). Ти осьдечки, а я тебе в церкві дивлюся. (Роман пішов в церкву).
Зінька. Душно в церкві.Ганна. Давненько, давненько не бачилися! Я тебе насилу пізнала. Куди ж там до вас: багачка! Воно вже й скрізь так повелося: багачі до багачів туляться, а злидні одно — другого зажерають!..
Зінька. Не розберу, чого це ти і за віщо докоряєш?
Ганна. Та… Як же тобі живеться — доживається?
Зінька. А так…
Ганна. Ніби збентежена чого? Догадуюся!.. Чи правда, що Самрось знущається над тобою й досі?
Зінька. Всі знущаються, кому забажається.
Ганна. А ти все не скоряєшся, не мовчиш? Чула!.. Кажуть, що якось Самрось вернувся п'яний додому, роздяг тебе до сорочки, а косу забив кілком у лаву, та як почав тебе катувати!..
Зінька. І косу прибивав і до стовпа налигачем прив'язував… Кому ж іншому боляче від того, як не мені?
Ганна. Ой, лишко, лишко!..
Зінька. Жалібниць багато, та допомоги ані гич!
Ганна. Ох, жіноча доле, бодай тебе блискавкою запалило! А оце вже як Роман прийшов додому, то, кажуть, колотнеча утишилась? Ніби б то Роман, господи, як тебе жалує?..
Зінька (зідхнула). Та жалує ж!.. Тільки що ті жалощі жалчіш від кропиви.
Ганна. Це правда, що як хто заступається, то ніби ще болячіш робиться!.. А свекруха ж як з тобою?
Зінька. Яким вітром на неї повіє, таким вона й диха… Цур їй такій розмові, обридла! А тобі ж як дихається?
Ганна. Що мені? Хіба мені було з кого вибирати: у наймах зросла, з наймів і заміж пішла. Чула ти приказку про сірого вола, що робе він до втоми, а його за те ще більш поганяють? Отже я, либонь, і сірого вола заламала б у ярмі. Десять діл за одним заходом і кипіло і горіло в мене. Два роки мов у пеклі була!.. Чоловік у мене, він би й нічого собі, коли ж похнюпа: поскаржуся йому на свекруху, а він мовчить!.. Поскаржилася раз, поскаржилася вдруге, — бачу: не варто більш і скаржитись. Відтоді замовкла я, мов в рот води набрала! Та цим тільки й переважила свекруху.
Зінька. За то ж нарешті доскочила щастя?
Ганна. А що воно таке оте щастя, скажи мені? Та й задля кого воно, мовляв, писане? Не зазнала його змалку, то вже враг матиме й до останку! Що ж, дітки у мене підростають, свекруха втомилася гримати… Неначе б то благодать у нас в господі! Хлібець у нас не позичений, є й худібка, є одежинка, — сказать: заталанило! Тільки що сила вже не та в мені… (Зідхнула). Ось чого мені тільки й шкода: силоньки моєї!
Зінька (помовчала). І невже, Галю, ніякі думки тепер тебе не турбують?
Ганна. Які думки? За клопотами, чи знайдеться час баблятися ще з якимись думками?.. Колись і думки цвіли і рясніли, та пополовіли і зав'яли… Цур їм! Ходімо, гей, у вограду, та посидимо: ноги біда як болять! — Четверо день то, либонь, і не присіла і на часочок не прилягла? Паски сама попекла, свекруха й за холодну воду не взялася, хату пошпарувала і вибілила, дітвору пообшивала і пообмивала!.. Коли б ти заглянула у мою хатину, сказала б що в раю!.. (Пішли).
Мотря (оглядається). Це ж Жлуденкових невістка Зінька. Ач, як гарно вбрана! А доброго намиста скільки аж шия вгинається!..
Хведоска. Чи не пішли вже батько додому?..
Любка (побачила Романа). Він, він!.. Глянь, Хведоско!
Хведоска. Хто? (Побачила Романа). Байдуже.
Мотря. Ач, неначе той яструб зорить! (Ніби голосно). Кого ти там визираєш? Куди ти очі зводиш, осьдечки вона?..Хведоска (затуля їй рота). Чи ти при своїм умі?
Мотря. Він хоче, Хведоско, похристосуватись з тобою: зостанься тут, а ми підемо.
Хведоска. З якої речі? Ні за що не зостануся!..
Мотря (схопивши її за руки, крутить навкруги).
Керелесі, керелесі
Ходе Керел вздовж по плесі,
Керелиха понад плесом,
Керелята попід лісом…
Хведоска. Що бо ти робиш? Та ну, не пустуй, відчепися!.. Пусти бо!.. Ой, що ж оце, Мотре, ти зробила зо мною? Хі! У голові, мов, в дзвони гуде!.. (Мотря і Любка хутко втікають від неї).
Роман. Це вони чи не нарочито покинули її?
Хведоска. Чи не чудасія! У очах неначе колеса крутяться!.. От навісна дівка! Жовто як!.. Памороки геть заморочило!.. Не втраплю куди йти… Постою трохи, поки опам'ятаюся… (Помовчала). І що це Мотря вигадує? „Раз-по-раз, каже, як тільки він увійде в церкву, то так і ввіп'ється в мене очима“… Хіба тоді, як став насупротив мене, то ніби й справді впився? Еге ж, впився!.. Радій, Хведоню! Раденька, що дурненька!..
Роман. Піду їй навперейми. (Іде).
Хведоска. Байдужісінько йому до мене: і не до мислі я йому і не під плече… Він дукар, багацький син, та ще й грамотний, а я… Бог з ним! Ніколи вже й не думатиму про нього, щоб більш і не снився мені…
Роман (підходе до Хведоски). Отак несподівано зустрілися!
Хведоска. От тобі і раз! (Засоромилася).
Роман. Христос воскрес!
Хведоска. Де ж це батько? Чи не пішли вже до дому?
Роман. З празником! Не гнівайтеся, що я… Чи у вас христосуються з чужими парубками?
Хведоска. Де ж це дівчата?
Роман. Тепер вже так повелося, що: що вулиця, то й звичай; що хата, то й закон. Може ви гніваєтеся, що я знечев'я перепинив?Хведоска. Я… я не знаю… Чого мені гніватися?
Роман. Ви щоразу обминали мене, ніби полохалися, або ж боялися зустріти?
Хведоска. Може й полохалася.
Роман. Чого? А писанку маєте?
Хведоска. Та що з того?
Роман (вийма з кишені писанку). Моя осьдечки!
Хведоска (глянула на писанку). Ой, яка ж гарнісінька!
Роман. Поміняймося хоч так, коли боїтесь похристосуватись?
Хведоска (дивиться на писанку). Городська! Мабуть, не дешева?
Роман. Візьміть же?
Хведоска. З якої причини?
Роман. Не хочете похристосуватися? І не гріх же вам?
Хведоска. Хіба ж гріх?
Роман. Так здавно заведено, не нами… Христос воскрес!
Хведоска. Та вже: во істину! (Христосуються й міняються писанками. Народ виходить з церкви і розіходиться).
Зінька (проходе в глибині кону). То це ось з кого дівчата регочуть? „Насилу, кажуть, Мотря звела їх докупи!“ (Наслухає).
Хведоска. Чи й не хитрі ж?
Роман. От ми й спізналися.
Хведоска. Еге… спізналися! Ой, хитрі ж!.. А цю писаночку покладу біля образків.
Роман. А я наважався було, у церкві, підійти до вас.
Хведоска. Де ж таки! Дівчата і так вже глузують з мене, а то б…
Роман. Як вийшли ви з церкви, я й подумав: це ж і сьогодні не доведеться спізнатись?
Хведоска. Велике щастя!
Роман. Вам може й байдуже, а мені то й празники були б невеселі.
Хведоска. Так би то я вам і поняла віри?Роман. Невже ж ви й досі не постерегли, що я ніколи й очей з вас не зводив? Пам'ятаєте, коли я вас уперше побачив?
Хведоска. Пам'ятаю… Та що з того?
Роман. Ще відтоді запали ви мені в душу!..
Мотря (проходе повз Зіньку). Затуляйте очі, щоб не побачили вуха! (Зінька пішла). Та годі вже нам, невже й досі не намилувалися? Либонь вже й ті, котрим не слід бачити, більш вчули, ніж ви набалакали.
Хведоска (полохливо). Хто, сестричко?
Роман (до Мотрі). Христос воскрес!
Мотря. Чисто! (Регоче). Давайте писанку, то буде й: во істину! А без писанки умийтеся!..
Роман. Я вам опісля.
Мотря. Це б то набір? Чисто! У нас набір тільки лаються! „Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість!“ Ось приходьте, сьогодні, увечері, до нас: музики гратимуть, гойдалка висока-висока!.. Парубки гратимуть: у довгої лози, у тарана; дівчата: у ворона, у гусей!.. Весело!.. Ви умієте танцювати польки? Тільки приносьте писанку, тоді вже буде настояще: во істину! А що вже ми ждатимем вас, то аж очі лізтимуть нам на лоба! Правда, Хведоню!
Хведоска. Може хто й ждатиме?
Мотря. Тільки не ти? Чисто! (До Романа). Умієте танцювати польки? Чого ж ви мовчите?
Роман (усміхається). Я за вами і не похоплюсь балакати.
Мотря. У нас така чутка йде, що ви дівчат сахаєтесь?
Роман. Мало чого не плетуть!
Мотря. Може й соромитеся підійти до дівчини, а що вже очима, то ловко промовляєте! Прийдете, чи погордуєте? Що тут від вашого хутора: доброму молодцеві тричі палицею кинути?
Роман. Я радніший хоч і щовечора!Мотря. Вже й щовечора! Чуєш, Хведоню! Мало чого вам не забагнулося б! Правда, Хведоню?
Хведоска. Почни дратувати!..
Роман. Кажуть, що ваші парубки задьори?
Хведоска. А вам що до них?
Мотря. А що, вже й заступниця у вас знайшлася?
Хведоска (засоромилася). Отакої вигадай!
Мотря. Постановите кварт зо дві горілки, — правда, що в нас і такі вже є, котрі і лимонаду п'ють! — то наші кавалери зразу приймуть нас у свою юрбу!
Роман. Коли б тільки й клопоту, то й піввідра можна.
Мотря (дражне). Чисто! „І пів відра!“. Всіх купимо й продамо?
Роман. Не в тім сила…
Мотря. Еге ж, що кобила сива?
Роман. Одначе у вас дівчата гострі на язик!
Мотря. А що на серце, то ще гостріш!
Роман. Я ж увечері прийду. (Уклонившись, пішов в крамницю).
Мотря. Милости просимо, доки цих не зносимо!
Хведоска. Ну й яка бо ти! Цить бо!.. Він ще й розгнівається?
Мотря. А хіба у нього серце з перцем? Ну, Хведоню, що?
Хведоска. Що таке?
Мотря. От і зустрілися і похристосувалися!..
Хведоска. Хіба не можна?
Мотря. Надивилися в волю одно-другому в вічі? Ще хтось дивився, та аж зеленів!..
Хведоска. Хто?
Мотря. Опісля довідаєшся! Він усміхнувся, ти зідхнула; потім він зідхнув, і ти усміхнулася — на віщо та й розмова? А перснів багато зняв?
Хведоска. І не думав!
Мотря. А ну, покажи пальці! Я всі твої персні знаю. Ну вже ж і парубок: кваша якась, а не парубок! Хоч би одного персника зняв!
Хведоска. Так би я йому й дала, як раз!..
Мотря. А де ж його писанка? Чи й писанки не дав?Хведоска (показує писанку). Осьдечки-о!
Мотря. Та й гарнісінька! Що то як багач?
Хведоска. І на віщо він її дав, дуже потрібна? Віддам її комунебудь…
Мотря. Віддай мені?
Хведоска (хова). На віщо ти його кликала, на вулицю?
Мотря. Ой, Хведоню, Хведоню!.. А ну, глянь мені в вічі!
Хведоска. Не хочу!
Мотря. Думаєш від мене виховатись?
Хведоска. Сестричко, голубко! Не кажи нікому, нікому!.. (Пішли).
Самрось (під чаркою). Приїздіть же сьогодні до нас, кумцю-душко! (До Романа). От бачиш, який я справний? Хоч і додому тепер… Вмент тут вродився, як на папері списаний! Поганяй!..
Роман. Залив очі, тільки блимаєш?
Самрось. Знаєш, як кум-лавошник каже: „нікогда і во вік, да не забуде чоловік!..“
Роман. Чого?
Самрось. „Да не забуде!..“ Так воно й далі, як по складам, так і по верхам!.. Аз, буки, вєді, глаголь, добро, єсть… А ти розумний? От ти і розжуй, куди воно націля. Чай-чай, примічай, куди чайки летять? Гляди тут, а я там!.. Он куди воно влуча!..
Роман. Мели в гурт, завтра розберемо. Мудрій?
Самрось. Один дурень укине каменя, а десять розумних не витягнуть, — от тобі й замок! А ти одімкни?
Роман. От насмоктався!
Самрось. Хто? Я не п'яний, ні! Я не п'ян, ну тільки грубіян!
Роман. Воїн!
Самрось. А вже ж! „Роздайсь море, тріска пливе!“
Роман. Замість того, щоб дома розговітись, у своїй сім'ї…Самрось. Ов, ти розумнийі Такий розумний, аж дурний! Дома нема мені простору!.. Кум-лавошник зробе мене памещиком, бо вже мені міщанське коліно надоїло!.. А вгадай: на чім кум горілку настоює? Не вгадаєш! Ну й смашна ж!.. Там така смашна, що й мертвий зачмокав би губами!.. Випив на тще серце…
Роман. А як батько благали: „не пий, Самросе, хоч до обід?“
Самрось. А що мені батько? Вони мене колинебудь били? Ні! Які ж вони мені батько? У мене є мамаша. Мамаша мене били, качалкою, ну я їм і скоряюся, — о! „Нікогди і во вік, да не забуде чоловік!..“ Я мамашин, а ти батьків, — от ми й поділилися! Мене треба було бити, он як бити!.. Мене не били, сили з мене не витовкли, вона й муцюється в мені!.. Тобі он-куди шлях, а мені он-куди: путь-дорога стовповая!..
Роман. Де ж це Зінька?
Самрось. І буду бунтувать! А що ти мені вдієш?
Роман. А те, що й щоразуі Візьму на оберемок та й укину у хургона.
Самрось. Не дамся! Я запорожець! Бува Королевич!.. Дмухну на тебе, і ти впадеш… Кум-лавошник, як тільки дмухну на нього, так зразу і биркецне, аж ноги задере!
Роман. Дурять тебе, та гроші з кишень вигрібають!
Самрось. Мене? Ов! Ні!.. Ми з кумом-лавошником візьмем землю в оренду, всю округу візьмем, а мамаша грошей дадуть!.. Куплю мамаші хваїтона, зонтика, щоб і в хаті під зонтиком сиділи, — он як я мамашу почитую! Сьогодні: „празник празников, розрішеніє вина і єлея. Алилуйя!“ Я сам, у святцях, вичитав.
Роман. Ну, годі, гайда їхати!
Самрось. А ні з місця!
Роман (бере його за поперек). Як бачу, то я тебе честю не вблагаю?
Самрось. Не руш!.. Уб'ю!.. Пусти бо!.. (Роман пуска його). Але ти й здоровий, як ведмідь! Невже ж ти дужчий від мене? За-да-ча! (Зідхнув). Романе! На віщо мене мамаша оженили?Роман. А твій же розум де був?
Самрось. Звеліли: „оженися!“ Я й оженився. Я був би вольний козак: куди скортіло, туди й полетів. На страженіє? — Давай ружо! В Америку? — Хоч зараз! Оженили мене і як у того Самсона половину сили відняли… От я й б'ю Зіньку, б'ю анахтему, на ній помщаюсь!.. А на кому ж мені помститися? Коли б Зіньки не було на світі, я може овсім не женився б!.. Мамаша кажуть: „вона багата, сирота, скільки грошей і всякого мущества!..“ Я й оженився. Тепер вона мені мов поперек горлянки стала!..
Самрось. Ось і мадама! Десь віхри носили, та й знов притирили на мою голову!
Зінька. Тебе як ухоплють, то навряд чи вирвешся!
Самрось. Га? Як? От вже в мене і руки сверблять на неї!
Роман. Ну, ну, не дуже! Ходім.
Самрось. Що ти сказала?
Зінька. Пролетіло!
Роман. Ходім бо, кажу!
Самрось. МовчатьІ Во-хрунт! (Роман тягне його за коміра). Ти мене честю просиш?
Роман (тягне). Та честю ж!
Самрось. Пусти, я сам піду! (До Зіньки). Розумієш ти, вівця необразована, мене честю просють, я й піду? (Пішов).
Зінька (перепиня Романа). То це ти й навспряжки задумав мене залишити?
Роман. Як то залишити? В тебе, бачу, й сорому нема? Зінько! Не силкуйся мене зіпхнути у ту борозну, в котру я несамохіть ступив!.. Вдруге я не піду на гріх!
Зінька. Ось яка несподіванка з'явилася?!
Роман. Чому несподіванка? Та невже ж за один необачний ступінь я мушу змарнувати свій вік? Я проклену той час-годину, коли, забувши сором і гріх…Зінька. Чи не пізно буде каятися?
Роман. Не пізно, ніколи не пізно!
Зінька. То ти ось який?
Роман. Я стільки ж винен, скільки й ти!
Зінька. Женися, женися!.. Благословляю тебе обома руками.
Самрось. Що ж ви, господа дворяни, пожалуйте!.. Я вже і коней запріг, нашилники втягнув… Хургон, з каретним ходом, готов!.. Папаша на хургоні сидять і так ловко виспівують: „святися, святися!..“
Зінька (до Романа). Романе! (Хапа його за руку).
Роман (вирива руку). А, відчепися!
Зінька. Романочку, пропаду! Відпихаєш?
Роман. Зінько! Благаю тебе, відсахнися від мене! (Пішов).
Зінька (ламає руки). Оце ж і всі розмови, оце ж і всі поради!..
Самрось. Чуєш ти, губернанка, мадиска, гайда їхати? Просити тебе?
Зінька. Бери, катюго, мерщій за коси, та й волочи, як паплюгу!
Самрось. А бодай ти не діждала, щоб я об тебе паскудив руки на перший день великодня.
Зінька. Харцизе, скажена собако!
Самрось. Чи не анахтемська манухвиктура! Отже не випразникую!..
Зінька. Удар, удар! Отут ще не бив, отут ще є живе місце!.. Ненавижу тебе!.. Розірви ж мене!..
Роман. Вже колотнеча?
Самрось. Та нехай мене свята паска поб'є, коли я її хоч мезинцем черкнув!
Роман (до Зіньки). Їдемо, сестро, додому.Зінька. Гріх, сором? Ач, який святий та божий, без драбинки лізе на небо! (Пішла).
Самрось. Ну як таку гадину не бити? А ти щоразу обставав за неї.
Роман. Та годі вже! Мало чого не трапляється?
Самрось. Ну, щастя її, що сьогодні великдень!