Перейти до вмісту

Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Опир

Матеріал з Вікіджерел
Твори. Том I
Степан Руданьский
II. Оповідки.
Опир
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство «Просвіта», 1912
3. Опир.
 
[Івась і Гануська.]

I.

Коло річки, коло Бугу
Лужок процвитає;
Там Гануська дївчинонька
Коров виганяє.
 Там Гануська дївчинонька
 Коров виганяє,
 Русу косу заплїтає,
 З-тиха промовляє:

»Ой пасїть ся ви, корови,
В зеленому лугу,
А я піду скупаю ся
В чистенькому Бугу.
 Ой пасїть ся ви, корови,
 Я не забарю ся!
 Вмию личко, вмию брови,
 Сяду, заплету ся…
Прийде милий, поцюлує
В білеє личенько;
Скаже: Люблю тебе, мила,
Любеє серденько!…
 Ой Івасю, серце моє!
 Забарись годину!
 Як умиюсь — не пізнаєш
 Любую дївчину…
Як умиюсь — заплету ся,
Квітками вберу ся,
Тогдї скажеш: Люблю тебе,
Милая Гануся!…«

 І скупала ся Гануся
 В чистенькому Бугу,
 Заплела ся, похожає
 По рівному лугу.
Квіточки вона збирає,
Назвати не вмію,
Лиш здаєть-ся, що збирає
Руту та шальвію.

II.

То не місяць, то не сонце
Сходить з-за дубини:
То Івась так виїзжає
До свої дївчини.

 Ой він їде, промовляє:
 »Любеє кохання!
 Не даєш ти мнї покою
 З раня до смеркання.
Я від раня до смеркання
З коня не злїзаю
І біленьких ніжок своїх
З стремен не виймаю.
 Ніжок з стремен не виймаю,
 Повід не спускаю,
 Що день божий — до дївчини
 Свої виїзжаю,
До дївчини Ганусеньки,
Що́ пасе корови,
Подивитись на ї личко,
На чорнії брови.
 Бо то личко як калина,
 Брови як шнурочки,
 Очи чорні, ще чорнїщі
 Осїнньої ночки.
Як погляне — сам не знаю,
Що́ зо мною дїє!
Мила думка в головоньцї,
І серденько млїє.«

III.

»На добри́й-день, Ганусенько!
Ой, як ся-ж ти маєш?
Ой, чи спиш ти, чи що́ робиш,
Чи мене чекаєш?«
 — »Ой не сплю я, мій Івасю,
 А думу гадаю:
 Як я тебе, мій миленький,
 Повидати маю?«

— »Позволь, позволь, Ганусенько,
Із коника злїзти,
З коня злїзти вороного,
Коло тебе сїсти.«
 — »Най пасеть-ся на лугочку
 Кінь твій вороненький;
 Сядь зо мною, мій Івасю,
 Голубе сивенький.«
— ⁣»Позволь, позволь, Ганусенько,
Себе обійняти;
Позволь, позволь румянеє
Личко цюлувати.«
 — »Не позволила б нїкому,
 Та тебе кохаю
 І для тебе, мій Івасю,
 Я то позволяю!…«

Ой пасїть ся, не дивіть ся,
Сїрії корови,
Як цюлує біле личко
І чорнії брови!

IV.

»Забари ся, сонце ясне,
Іще хоч годину:
Нехай же я надивлю ся
На любу дївчину.
 Нехай же я надивлю ся
 На любу дївчину,
 Бо щось нудно на серденьку:
 Либонь же я згину…«

— ⁣»Що́ то, милий? що́ то, милий?
Що́ то?! Бог з тобою!
А хто-ж то нас розлучає,
Як рибку з водою?....«

 — »Нїхто, мила, нїхто, люба,
 Тілько твоя мати:
 Вона мене напосїлась
 З сьвіта ізігнати.
Нїхто, мила Ганусенько,
Тілько твоя тїтка:
Счарувала, — і я сохну
Як рутвяна квітка.
 Може завтра, після-завтра,
 Я житя скончаю, —
 Скажу тобі на остатку,
 Що тебе кохаю!…
Кохав тебе я, Ганусю,
Вдовиную дочку,
Кохав тебе і кохаю
Як вишню в садочку!…
 Може завтра, після-завтра,
 Треба умирати,
 Та тебе я і по смерти
 Все буду кохати…«

V.

В кінцї поля єсть тополя,
Могила під нею;
Там присипали Івася
Сирою землею.
 На високії тополї
 Чорний ворон краче,
 Над могилою сирою
 Ганусенька плаче:

»Не сьвіти так, сонце, ясно
З крутенького неба!
Заховай ся в чорній хмарі,
Мнї тебе не треба.

 Ой не війте, вітри буйні,
 Дощу не зганяйте:
 Слїзоньками ту могилу
 Приросити дайте!
Може слїзка пробереть-ся
По землї сирії,
Пробереть-ся і западе
В груди молодії!
 І забєть-ся його серце,
 Як билось недавно:
 Може він ще спогадає
 За дївчину Ганну!…«

— »Ой, Ганусю моя мила!
Не плач надо мною:
І в могилї серце моє
Бєть-ся за тобою!…
 Йди, миленька, в луг зелений,
 Йди, моя Ганусю:
 В-завтра рівно пополуднї
 До тебе явлю ся!…
І з полудня до півночи
Будеш ти мнї мила;
Від півночи до полудня —
Темная могила…«

VI.

— ⁣»На добри́й-день, Ганусенько!
Ой як ся-ж ти маєш?
Ой, чи спиш, моя Ганусю?
Чи мене чекаєш?«
 — »Ой не сплю я, мій миленький,
 Не сплю, не дрімаю,
 Тілько тебе виглядаю
 Та думу гадаю.«

— »Що́-ж ти, мила Ганусенько,
Що́-ж ти так гадаєш?
Що́ за думку, що́ за гадку
На серденьку маєш?«
 — »Ой Івасю, серце моє!
 Що́-ж маю гадати?
 Хиба теє, що в могилї
 Дуже зле лежати!«
— »Нї, Ганусю моя мила!
Лучше менї в гробі,
Лучше менї в тихім гробі,
Нїж на сьвітї тобі.«

 І цюлує Ганусеньку,
 К серцю пригортає,
 На остаток дївчиноньцї
 З-тиха промовляє:
»Будь здорова, Ганусенько!
Північ наступає,
Зорі сьвітять, місяць сходить,
І півень співає!…«

VII.

Сїла дочка край куточка,
Сльози проливає.
Стала мати серед хати,
Рученьки ламає:

 »Утопила-сь мене, донько,
 В холодную воду:
 Погубила здоровячко
 І милую вроду!…
Де ті личка повненькії?
Де краса дївалась?
Стала жовта на личеньку,
Нїби змалювалась!

 Де ті очи чорні, ясні,
 Що́ огнем палали?
 Затягнулись в лоб далеко
 І там повгасали!
Утопила-сь мене, донько,
В холодную воду:
Віддала-єсь нечистому
Здоровя і вроду!
 Ой, сусїди, поможіте!
 Скажіть, що́ робити!
 Нехай же я перестану
 Серденько вялити.
Єсть у мене василечки,
Що́ я посьвятила:
Кажуть, того ненавидить
Нечистая сила.
 Заплету я її в косу,
 Покроплю водою;
 Може як змилосердить ся
 Господь надо мною.«

І заплела в коси зїльля
Від злої напасти
І послала на лужочок
Знов корови пасти…

VIII.

Пасе дївча коровоньки
До темної ночи,
Виплакала за миленьким
Свої ясні очи.
 Не видати миленького!
 Що́-ж то за причина?
 Чи вже-ж йому не милая
 Гануся дївчина?

Йому мила Ганусенька,
Та зїльля лякає;
Через зїльля сьвяченеє
Приступу не має.
 І розплела ся дївчина
 Нїби на весїльля;
 І розплелась: витрясає
 Сьвяченеє зїльля!…

Появив ся зараз милий
В лужку зелененькім;
Він приїхав по милую
Конем вороненьким.
 »Як ся маєш, моя мила?
 Поїзжай зо мною!
 Зле тобі на сьвітї жити,
 Возьму тя з собою!…
В мене хата тепленькая,
Всего їсти-пити!
Їдь зо мною, Ганусенько:
Будем разом жити!«

 І сїдає дївчинонька
 В годину лихую.
 Везе вмерлий неживого:
 З неживим живую.
І приїхав над могилу,
Могила розкрилась,
Там з Івасем Ганусенька
На смерть положилась.

IX.

В кінцї поля є тополя,
Могила під нею;
Там Гануся із Івасем
Лежать під землею.

 І над ними чорний ворон
 Сидить та чекає:
 Коли сонечко з полудня
 Повертати має?…
І як тілько повертає
І ворон побаче, —
Стріпенеть-ся, пролетить ся,
Потім сяде, краче!…
 І проходить його голос
 Через ту могилу
 І в могилї розбуджає
 Милого і милу!…

І встають Івась — Гануська,
Встають і сїдають
І по самую опівніч
Тихо розмовляють.
 І як тілько сонце згасне,
 Північ наступає, —
 Чорний ворон той кричати
 Знову зачинає…
І почувши його голос,
З миленькою милий
Забирають ся ізнову
До свої могили!

23. IX. 1853.