Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Опир
| ◀ Вечерницї | Твори. Том I II. Оповідки. Опир |
Хрест на горі ▶ |
|
Коло річки, коло Бугу
Лужок процвитає;
Там Гануська дївчинонька
Коров виганяє.
Там Гануська дївчинонька
Коров виганяє,
Русу косу заплїтає,
З-тиха промовляє:
»Ой пасїть ся ви, корови,
В зеленому лугу,
А я піду скупаю ся
В чистенькому Бугу.
Ой пасїть ся ви, корови,
Я не забарю ся!
Вмию личко, вмию брови,
Сяду, заплету ся…
Прийде милий, поцюлує
В білеє личенько;
Скаже: Люблю тебе, мила,
Любеє серденько!…
Ой Івасю, серце моє!
Забарись годину!
Як умиюсь — не пізнаєш
Любую дївчину…
Як умиюсь — заплету ся,
Квітками вберу ся,
Тогдї скажеш: Люблю тебе,
Милая Гануся!…«
І скупала ся Гануся
В чистенькому Бугу,
Заплела ся, похожає
По рівному лугу.
Квіточки вона збирає,
Назвати не вмію,
Лиш здаєть-ся, що збирає
Руту та шальвію.
То не місяць, то не сонце
Сходить з-за дубини:
То Івась так виїзжає
До свої дївчини.
Ой він їде, промовляє:
»Любеє кохання!
Не даєш ти мнї покою
З раня до смеркання.
Я від раня до смеркання
З коня не злїзаю
І біленьких ніжок своїх
З стремен не виймаю.
Ніжок з стремен не виймаю,
Повід не спускаю,
Що день божий — до дївчини
Свої виїзжаю,
До дївчини Ганусеньки,
Що́ пасе корови,
Подивитись на ї личко,
На чорнії брови.
Бо то личко як калина,
Брови як шнурочки,
Очи чорні, ще чорнїщі
Осїнньої ночки.
Як погляне — сам не знаю,
Що́ зо мною дїє!
Мила думка в головоньцї,
І серденько млїє.«
»На добри́й-день, Ганусенько!
Ой, як ся-ж ти маєш?
Ой, чи спиш ти, чи що́ робиш,
Чи мене чекаєш?«
— »Ой не сплю я, мій Івасю,
А думу гадаю:
Як я тебе, мій миленький,
Повидати маю?«
— »Позволь, позволь, Ганусенько,
Із коника злїзти,
З коня злїзти вороного,
Коло тебе сїсти.«
— »Най пасеть-ся на лугочку
Кінь твій вороненький;
Сядь зо мною, мій Івасю,
Голубе сивенький.«
— »Позволь, позволь, Ганусенько,
Себе обійняти;
Позволь, позволь румянеє
Личко цюлувати.«
— »Не позволила б нїкому,
Та тебе кохаю
І для тебе, мій Івасю,
Я то позволяю!…«
Ой пасїть ся, не дивіть ся,
Сїрії корови,
Як цюлує біле личко
І чорнії брови!
»Забари ся, сонце ясне,
Іще хоч годину:
Нехай же я надивлю ся
На любу дївчину.
Нехай же я надивлю ся
На любу дївчину,
Бо щось нудно на серденьку:
Либонь же я згину…«
— »Що́ то, милий? що́ то, милий?
Що́ то?! Бог з тобою!
А хто-ж то нас розлучає,
Як рибку з водою?....«
— »Нїхто, мила, нїхто, люба,
Тілько твоя мати:
Вона мене напосїлась
З сьвіта ізігнати.
Нїхто, мила Ганусенько,
Тілько твоя тїтка:
Счарувала, — і я сохну
Як рутвяна квітка.
Може завтра, після-завтра,
Я житя скончаю, —
Скажу тобі на остатку,
Що тебе кохаю!…
Кохав тебе я, Ганусю,
Вдовиную дочку,
Кохав тебе і кохаю
Як вишню в садочку!…
Може завтра, після-завтра,
Треба умирати,
Та тебе я і по смерти
Все буду кохати…«
В кінцї поля єсть тополя,
Могила під нею;
Там присипали Івася
Сирою землею.
На високії тополї
Чорний ворон краче,
Над могилою сирою
Ганусенька плаче:
»Не сьвіти так, сонце, ясно
З крутенького неба!
Заховай ся в чорній хмарі,
Мнї тебе не треба.
Ой не війте, вітри буйні,
Дощу не зганяйте:
Слїзоньками ту могилу
Приросити дайте!
Може слїзка пробереть-ся
По землї сирії,
Пробереть-ся і западе
В груди молодії!
І забєть-ся його серце,
Як билось недавно:
Може він ще спогадає
За дївчину Ганну!…«
— »Ой, Ганусю моя мила!
Не плач надо мною:
І в могилї серце моє
Бєть-ся за тобою!…
Йди, миленька, в луг зелений,
Йди, моя Ганусю:
В-завтра рівно пополуднї
До тебе явлю ся!…
І з полудня до півночи
Будеш ти мнї мила;
Від півночи до полудня —
Темная могила…«
— »На добри́й-день, Ганусенько!
Ой як ся-ж ти маєш?
Ой, чи спиш, моя Ганусю?
Чи мене чекаєш?«
— »Ой не сплю я, мій миленький,
Не сплю, не дрімаю,
Тілько тебе виглядаю
Та думу гадаю.«
— »Що́-ж ти, мила Ганусенько,
Що́-ж ти так гадаєш?
Що́ за думку, що́ за гадку
На серденьку маєш?«
— »Ой Івасю, серце моє!
Що́-ж маю гадати?
Хиба теє, що в могилї
Дуже зле лежати!«
— »Нї, Ганусю моя мила!
Лучше менї в гробі,
Лучше менї в тихім гробі,
Нїж на сьвітї тобі.«
І цюлує Ганусеньку,
К серцю пригортає,
На остаток дївчиноньцї
З-тиха промовляє:
»Будь здорова, Ганусенько!
Північ наступає,
Зорі сьвітять, місяць сходить,
І півень співає!…«
Сїла дочка край куточка,
Сльози проливає.
Стала мати серед хати,
Рученьки ламає:
»Утопила-сь мене, донько,
В холодную воду:
Погубила здоровячко
І милую вроду!…
Де ті личка повненькії?
Де краса дївалась?
Стала жовта на личеньку,
Нїби змалювалась!
Де ті очи чорні, ясні,
Що́ огнем палали?
Затягнулись в лоб далеко
І там повгасали!
Утопила-сь мене, донько,
В холодную воду:
Віддала-єсь нечистому
Здоровя і вроду!
Ой, сусїди, поможіте!
Скажіть, що́ робити!
Нехай же я перестану
Серденько вялити.
Єсть у мене василечки,
Що́ я посьвятила:
Кажуть, того ненавидить
Нечистая сила.
Заплету я її в косу,
Покроплю водою;
Може як змилосердить ся
Господь надо мною.«
І заплела в коси зїльля
Від злої напасти
І послала на лужочок
Знов корови пасти…
Пасе дївча коровоньки
До темної ночи,
Виплакала за миленьким
Свої ясні очи.
Не видати миленького!
Що́-ж то за причина?
Чи вже-ж йому не милая
Гануся дївчина?
Йому мила Ганусенька,
Та зїльля лякає;
Через зїльля сьвяченеє
Приступу не має.
І розплела ся дївчина
Нїби на весїльля;
І розплелась: витрясає
Сьвяченеє зїльля!…
Появив ся зараз милий
В лужку зелененькім;
Він приїхав по милую
Конем вороненьким.
»Як ся маєш, моя мила?
Поїзжай зо мною!
Зле тобі на сьвітї жити,
Возьму тя з собою!…
В мене хата тепленькая,
Всего їсти-пити!
Їдь зо мною, Ганусенько:
Будем разом жити!«
І сїдає дївчинонька
В годину лихую.
Везе вмерлий неживого:
З неживим живую.
І приїхав над могилу,
Могила розкрилась,
Там з Івасем Ганусенька
На смерть положилась.
В кінцї поля є тополя,
Могила під нею;
Там Гануся із Івасем
Лежать під землею.
І над ними чорний ворон
Сидить та чекає:
Коли сонечко з полудня
Повертати має?…
І як тілько повертає
І ворон побаче, —
Стріпенеть-ся, пролетить ся,
Потім сяде, краче!…
І проходить його голос
Через ту могилу
І в могилї розбуджає
Милого і милу!…
І встають Івась — Гануська,
Встають і сїдають
І по самую опівніч
Тихо розмовляють.
І як тілько сонце згасне,
Північ наступає, —
Чорний ворон той кричати
Знову зачинає…
І почувши його голос,
З миленькою милий
Забирають ся ізнову
До свої могили!